<<< тому | зміст | вперед >>>

Володимир Несін. Босоніж за тридев'ять земель

17. Подорож в Індію. Через Іран

З Казахстану я відправився на попутному транспорті на Україну, в місто Чернівці, де проживають дві мої доньки, вони вийшли заміж за українців. Я не був тут з 1995 року, і з прикрістю констатую, що з тих пір люди не стали жити краще, маючи на увазі основну масу населення. Чернівці - тихий провінційне містечко, його брущаті вулиці знавали кращі часи. Проїхавши автостопом від Сахаліну до Західної України, можу зробити висновок, що за межами СНД подорожувати таким способом набагато легше. У нас люди просто бояться один одного.

Виконавши і синівський, і батьківський обов'язок, я попрямував до кордону Ірану найкоротшим шляхом: Ростов-Астрахань-Махачкала-Баку-Астара. У всіх цих містах я ставав об'єктом уваги місцевих журналістів, так як подорожував босоніж, у той час як температура повітря змушувала людей носити демісезонний одяг. Втім, я завжди радий відволікти людей від думок про політику, про труднощі повсякденного життя, про численні проблеми.

По дорозі до мене приєдналася моя постійна супутниця Валентина, і ми дісталися до Баку, де я не був 15 років. Кавказький місто зустріло нас холодним осіннім вітром і брудом на привокзальному ринку. З розмов з бакинцами я зрозумів, що простий народ вельми доброзичливо ставиться до росіян, як і в минулі часи.

В очікуванні іранської візи ми бродили по старому місту, розмовляли з людьми, які ще не забули українську мову. А нове покоління, особливо в селах, російської не знає і не вивчає. Шкода.

Отримавши візу, ми пішки рушили на південь повз розкішних східних базарів, де торговці щедро пригощали нас фруктами. Треба сказати, люди тут дуже гостинні - за 10 днів, проведених в Азербайджані, ми принаймні п'ять раз ночували в будинках, де нас щедро пригощали національними стравами. Погода теж нас балувала - настало бабине літо, на деревах зріли соковиті гранати, вздовж доріг мальовничій огорожею тяглася зріла ожина, за нею на багато кілометрів тягнулися густі зарості очерету. А в них по ночах урчали очеретяні коти, не поділили здобич з шакалами.

На жаль, часом і люди ведуть себе подібно голодним тваринам: не помічають краси навколо, здавалося б, живи так радуйся, однак декому не дає спокою чуже багатство. Слава Богу, що таких меншість, і в основному народ воліє їсти чесно зароблений хліб. Отже, ми підійшли до міста Астара, який розділений кордоном на дві частини. Межа проходить вздовж невеликої річки, міст через неї є нейтральною смугою. Тут жінкам доводиться надягати на себе чорні одягу, інакше їх не пустять в Ісламську Республіку Іран. Про це нам повідали дагестанські жінки-човники, які перетинали кордон не перший раз. Та й на плакатах скрізь зустрічалися зображення, які розповідають про те, як повинна виглядати жінка в Ірані. Забігаючи вперед, скажу, що ці порядки неухильно дотримуються іранськими жінками. Діватися нікуди, і Валентина переодяглася теж.

При переході через кордон азербайджанські прикордонники навіть не стали перевіряти наші речі, іранські теж були з нами гранично ввічливі. З англійською мовою ні ті, ні інші особливо не дружать. Тут в основному говорять на азербайджанському, адже по обидві сторони кордону живе один і той же народ, який колись історично розділили. Зараз вони, звичайно, живуть по-різному, позначаються різні режими, особливо це позначилося на менталітеті жінок.

Наше знайомство з Іраном почалося з Тегерана, куди ми прибули на автобусі, найнятий човниками з Чечні. Ми відразу помітили, що іранські дороги відмінні, поліцейські і водії живуть досить дружно, а продукти в придорожніх забігайлівках досить дешеві, можна цілком обійтися одним доларом у день, навіть якщо харчуватися в кафе. Правда, вибір продуктів як в кафе, так і на столах багатих будинків досить невеликий. В основному тут їдять рис, политий гороховим пюре, так пшеничні коржі, як правило, різноманітні. За місяць перебування в Ірані ми нарахували близько 10 видів коржів. Їх воліють їсти гарячими, тому скрізь, де їх випікають, можна бачити черги. Коржі тут дешеві і смачні. А ось інша їжа прісна, так що в цьому відношенні Іран мене розчарував. Я не гурман, але мені завжди цікаво спробувати щось незвичайне з їжі. Зате ця країна незвичайна в іншому - наприклад, тут досі існують тілесні покарання - удари палицями по п'ятах, різки і навіть обрубування рук. Причому, різки тут не ті - караного б'ють з протягом по спині спеціально вимоченим прутом, від його ударів м'язи перерізаються, і людина стає інвалідом. Але існує альтернативний спосіб покарання - за бажанням винного або засудженого, можна замінити шість ударів прутом на три роки тюрми. Багато цим користуються, хоча умови в іранських в'язницях не менш суворі.

Можливо, завдяки цьому, в Ірані дуже мало злочинності, на більшій частині території країни люди відчувають себе в повній безпеці. Ми пробули в Ірані місяць, зустрічаючись з представниками самих різних шарів населення, і в мене залишилися про це народі найприємніші спогади. Вони працьовиті, мастеровиті, гостинні. Поважають старість і жінок теж, хоча про стосунки чоловіків і жінок потрібно говорити особливо, адже це ісламська республіка, у якій свято дотримується Коран. Чоловіків узаконені ставлення до жінок цілком влаштовують. Дозволяється мати до чотирьох дружин, і всі вони зобов'язані беззаперечно підкорятися чоловікові, особливо на людях. Російська жінка, зрозуміло, навряд чи зазнала б поруч з собою трьох суперниць. Але є для жінок у цьому деякі плюси: вона не працює, їй завжди і скрізь поступаються місце та ін. А ось до мінусів, безперечно, можна віднести те, що жінка завжди повинна ходити в чорній накидці і хустці, з-під якого, не дай Бог, якщо вигляне хоч пасмо волосся - вона здатна спокусити стороннього чоловіка, вважається тут.

З цієї ж причини автобуси в Ірані розділені на дві нерівні частини. В меншу чоловік ніколи не увійде. Втім, в автобусах і на вулицях жінок набагато менше - вони сидять вдома і виховує дітей, лише зрідка виходячи за покупками, і то в супроводі чоловіка. І тут вона може поговорити з подругами за приміркою кілець і перснів. Іранські жінки на рідкість мовчазні, тоді як їхні чоловіки можуть годинами обговорювати справи між собою. Але це все на людях. А прийшовши додому і знявши хустку, жінка перетворюється, і чоловік часом не буде чинити опір, якщо вона доручить йому що-небудь зробити по господарству. І ми не раз спостерігали ці метаморфози. Слідуючи по Ірану коли пішки, коли на попутці, ми досить часто бували запрошені в будинок переночувати. І кожен, хто нас підвозив, вважав своїм обов'язком пригостити нас чаєм.

Туристична віза в Іран видається максимум на місяць, і варто досить дорого - $ 70, але ми жодного разу не пошкодували, що пішли в Індію саме цієї дорогий - настільки Іран цікава країна. У Тегерані ми пробули чотири дні, які потрібні нам для оформлення візи в Індію та огляду місцевих пам'яток. Всі ці дні ми невтомно колесили по місту, благо, було де відпочивати вночі. Нам люб'язно надала притулок російське торгпредство, яким, очевидно, передалися місцеві звичаї гостинності. В посольстві до нас теж поставилися прихильно. Я мав можливість розмовляти з представниками ИТАР-ТАСС на історичній сходах, знайомої нам по фільму "Тегеран-43".

Тут же, на території посольства, стоїть пам'ятник Грибоєдова, загиблому від рук варварів в Тегерані. Як нам розповіли, його голову, прив'язану до ішаку, знайшли неподалік від того місця, де зараз знаходиться самий великий в цій частині Азії базар. Він настільки великий, що на його території можна бродити добу, ризикуючи заблукати. Нас вразила краса перських килимів ручної роботи. Тут, на базарі, можна було побачити процес їх виготовлення. Як і тисячу років тому, після виготовлення килим кидається на брудну підлогу під ноги натовпу. Правда, зараз є механізми, які замінюють цей процес.

В Ірані славляться майстра по сріблу і золоту, а яку вони роблять м'які меблі - чудо. Іранські лікарі також вважаються класними фахівцями, нерідко їх викликають для проведення операцій в Німеччину та інші європейські країни. Відвідували ми і спортзали єдиноборств. Їх, правда, не так багато, але іранські борці здавна славляться у світі.

Але ось Тегеран оглянутий. Та й наздоганяє зима - пора рухатися на південь. Наступна визначна пам'ятка - місто Кум - центр іранського ісламізму. Тут можна помилуватися старовинними і красивими мечеті і медресе, які приваблюють туристів з усього мусульманського світу. шкода тільки, що тут не все дозволяють знімати на камеру. Взагалі в Ірані зі зйомками слід бути обережним, не те поліцейські або військові можуть у будь-який момент підійти і перевірити, що ти знімав. І якщо, не дай Бог, в кадрі виявиться стратегічний об'єкт, то ти можеш розпрощатися не лише з плівкою і відеокамерою, але і зі своєю свободою. Про це мене попередили в російському посольстві. А також нас інформували про те, що у районах, прикордонних з Пакистаном, перебувати небезпечно, так як там викрадають іноземців, а нещодавно був випадок зґвалтування - поглумилися над російським хлопцем. Щоправда, цим займаються не іранці, а пакистанці та афганці, які постачають наркотики в Іран. Однак це налякало Валентину, серйозно переймається таким попередженням.

Я в таких випадках сподіваюся на удачу і на своє вміння домовитися з будь-якою людиною. Проте я не міг не порахуватися з думкою Валентини, яка в протягом двох років ділила зі мною всі тяготи і позбавлення похідного життя. Тому ми вирішили не отримувати візу в Пакистан, а рухатися на південь, у бік Перської затоки. Потім уздовж його узбережжя - на схід, щоб знайти судно в портах, йде в Індію. Ми намітили такий маршрут: Кум (про нього я вже розповідав) - Ісфаган - Шираз - Бандар-Бушер - Бандар-Аббас, звідки можна було з'їздити на острів Кешм, оголошений вільною економічною зоною. Що стосується свободи, Іран зараз перебуває в економічній блокаді стараннями американців, тому посольство США в Ірані закрито, на стіні навпроти його будинку є зображення людей, пов'язаних колючим дротом і американським прапором.

Ця блокада навіть за моїм інтересам вдарила - я не міг перевести в готівку свою пластикову картку, на якій знаходилися гроші, призначені для подорожі. На помилках вчаться. Після того як мене обікрали на Філіппінах, я вирішив зберігати гроші на кредитній картці, а після Ірану зрозумів, що треба мати кілька різних пластикових карток, і тоді у вас буде більше шансів отримати свої гроші у будь-якій країні. При цьому треба врахувати ще такий момент: деяких країнах гроші за кредитними картками видають тільки в національній валюті, що буває вкрай невигідно, так як її офіційний курс буває в кілька разів нижче, ніж на чорному ринку. Таким чином, в Ірані у нас з грошима виявилася напряг, добре ще, що завдяки гостинності людей, грошей на продукти йшло мало. Коли ми почали свій намічений маршрут, то зрозуміли, що за місяць, відведений нам іранської візою, пішки відстань при всьому бажанні не здолати, тому доведеться вдаватися час від часу до автостопу. Як виявилося, в Ірані зупинити попутку дуже легко. Тут люди не бояться один друга, тому варто тільки підняти руку, як будь-який автомобіль пригальмує. Можливо, така перевага надається тільки іноземцям, у всякому разі, я не бачив, щоб місцеві користувалися цим способом.

Втім, по Ірану можна дуже дешево проїхати громадському транспорті, так як літр бензину тут коштував всього 4 центи, а літр соляри - 1,25 цента. Пересування автостопом в Ірані має свій мінус, так як водій обов'язково затягне тебе в гості, і, щоб не порушувати законів гостинності, ти просидиш там не менше трьох годин. Правда, під час таких візитів ми дізнавалися про Ірані набагато більше, ніж з путівників, адже вдома людина веде себе більш розкуто.

Коли Валентина входила в будинок, то їй пропонували зняти з голови хустку, я також міг споглядати іранських жінок без головних уборів. Треба сказати, іранки в основній своїй масі красою не блищать, обличчя зазвичай псує великий ніс. Але і серед них трапляються справжні перські красуні, шкода тільки, що ця краса недовговічна. Дівчатка в Ірані стрімко дорослішають, а жінки швидко старіють. Після кожного візиту ми трогались в подальший шлях з потяжелевшими рюкзаками - господарі пригощали нас коржами та фруктами. Так ми і просувалися по своєму маршруту, дивуючись строгості вдач, широті гостинності і працьовитості селян, які вирощують на безводних кам'янистих грунтах небувалі врожаї фруктів і овочів. Захоплювалися великою кількістю і красою стародавніх мечетей.

Після Кума ми вирушили в Кашан, де є дуже красивий старовинний палац. По дорозі нас завезли в селище Машан, де ми заночували в селянській родині. Це селище примітний тим, що нові будинки сусідять тут з такими руїнами, що будь-який наш археолог, напевно, вважав би за щастя покопатися в них. Попрощавшись з гостинними господарями, ми вирушили в Кашан, де довго оглядали місцеві визначні пам'ятки в супроводі нового знайомого, який зголосився бути нашим гідом у цьому місті. Після огляду історичних пам'ятників він завіз нас у кафе на околиці. Тут відвідувачі палять кальяни, заправлені ароматичними травами, а може, чим міцніше. Переночувавши в багатому домі нашого гіда, ми вирушили в Ісфаган, який значиться у всіх путівниках по Ірану.

Ми прибули в це місто пішки пізно ввечері, тому поставили намет у першому-ліпшому парку. А вранці вирушили оглядати Ісфаган, який нас не розчарував. Нам дуже сподобалися гарні стародавні мости. У їх підстави розташовані чайні, в яких можна перекусити під дзюрчання води і приємну музику. Відвідали вірменський квартал, його історія налічує не один століття. Дивно було бачити хрести по сусідству з мечетями, оскільки будь-який мусульманин є палким пропагандистом ісламу. Але до вірменам тут ставляться досить лояльно.

Потім ми відвідали знаменитий хитний мінарет, який ось вже кілька століть не піддається будь-якого землетрусу. Його фундамент влаштований таким чином, що верхівка мінарету розгойдується на 50-70 сантиметрів. В нього забирається служитель і розгойдує його, демонструючи це диво кожен день в один і той же час туристам, які платять за це гроші, а за подвійну ціну можуть забратися всередину мінарету і покачати його.

З Ісфагану ми вирушили в Шираз, де оглянули розкопки Персиполиса, міста, який за переказами спалила Таїс Афінська. Цей музей під відкритим небом розташований у сімдесяти кілометрах від Шираза, у мальовничій гірській долині, і його відвідують безліч туристів. Тут можна покататися на конях і походити по руїнах міста, де ступала нога Олександра Македонського. Сюди п'ятницях (мусульманським вихідним) приїжджає багато народу, щоб після заходу сонця, здійснивши молитву, повечеряти на природі всією сім'єю. Побродивши по руїн, ми присіли відпочити, опинившись неподалік від групи людей. Вони тут ж запросили нас у свою компанію повечеряти, а потім відвезли до себе додому на нічліг. Будинок виявився досить великим і багатим, а господарі - дуже хлібосольними.

Треба сказати, що ми йшли по Ірану не зовсім вдалий час. Був місяць рамадан, коли мусульманам не можна їсти від сходу до заходу, і нам було незручно їсти поданий нам сніданок, в той час як самі господарі не їли. Правда, під час рамадану вони встають о 4 годині ранку і, помолившись, снідають до сходу сонця, а потім до шести вечора не їдять і не п'ють. Особливо важко в це час доводиться селянам, які працюють під палючими променями, але вони терпляче переносять спрагу, уникнути спокуси взагалі не беруть у полі ні їжі, ні пиття. В ісламських республіках дуже педантично ставляться до заповідям Корану, тому тут ви не побачите п'яних. У час, відведений для молитви, люди моляться там, де їх застало. Однак Коран дозволяє під час рамадану порушити пост вагітним жінкам, дітям до 12 років, а також подорожнім. А щоб не створювати спокуси для інших, всі придорожні кафе в цей час завішані шторами, за якими обідають ті, кому це дозволяється.

Два дні ми пробули в Ширазі, нам сподобався цей місто. І хоча Єсенін сказав про нього, що він не краще рязанських раздолий, але, я думаю, і не гірше! Коли у мене запитують, яка країна здалася мені самій красивій, я важко відповісти, оскільки навіть млява пустеля по-своєму прекрасна. До речі, пустель в Ірані досить багато, але вони зовсім не такі, якими їх представляють зазвичай - з барханами і верблюдами. В Ірані пустеля - це безводну простір, порізане ярами, в яких, судячи з усього, в сезон дощів вирують мчать з гір потоки. Серед каньйонів подекуди зустрічаються оселі, біля яких бродять верблюди, ці тварини завжди ходять парами. Всюди ростуть фінікові пальми. Фініки я обожнюю з дитинства, тому ласував ними тут великій кількості. Вони в цих краях дешеві і продаються на кожному розі. Шкода тільки, що на деревах їх вже не було тоді, а то я б обов'язково слазал.

Від Шираза наш шлях лежав у Бандар-Бушер, де ми вперше за кілька тижнів викупалися в Перській затоці. Для цього нам довелося відійти від міста на 10 км. Адже жінкам роздягатися тут не можна, та й чоловікам теж. А лізти у воду в паранджі, як це роблять іноді місцеві дами, не дуже-то Валентину приваблювало. Тому ми вирішили усамітнитися і насолодитися красою теплого прибою в час заходу сонця.

Бандар-Бушер - портове місто, звідси ми сподівалися на попутному судні відправитися в Індію. Але наші надії не виправдалися. Зате ми познайомилися з однієї дуже гостинною родиною. Шкода тільки, що голова її зловживав опіумом. Одного кальяну йому вже недостатньо. Такі курці вдаються до спеціального пристосування, завдяки якому в легені потрапляє відразу велика порція дурманного диму.

Ми сходили в гості до російським будівельникам-атомникам. Вони намагалися встановити російський реактор на станцію, яку тут почали будувати німецькі фахівці, але кинули, коли американці наклала на Іран ембарго. Від Бушера ми рушили вздовж Перської затоки на схід до великого порту Бендер-Аббас, але і тут не знайшли судна, що йде в Індію. Зустріли моряків-українців, які працюють за контрактом на іранських судах. Від Бандар-Аббаса на острів Кешм є регулярне пасажирське сполучення, але квиток нам видався дорогим, і ми вирішили, що обійдемося без його огляду. Проте пізніше ми побували все ж на цьому острові, перебравшись туди на човні з маленького порту, розташованого в самому вузькому місці, де від цього берега до острова 3-5 км. Звідси бігають на Кешм швидкохідні моторки, що вміщають до 20 осіб, в яких жінки і чоловіки сідають окремо. Ціна за проїзд в обидва кінці тут не більше долара, а нас і зовсім перевезли безкоштовно.

Острів Кешм досить довгий; по ньому ми проїхали автостопом кілометрів 200. Переночувавши на пустельному березі під виття шакалів, тим же шляхом вирушили назад. Острів мало чим відрізняється від материкової частини, хіба що позначається вплив сусідніх Еміратів, люди одягаються по-іншому: чоловіки ходять в білих одежах, а на жінок можна побачити хустки не тільки чорні.

Чим більше ми наближалися до пакистанському кордоні, тим бідніше виглядав тутешній народ. Траплялися резервації афганців і пакистанців. А на вулицях міст - жебраки, яких не зустрінеш в інших частинах Ірану. Жінки тут носять накидки і хустки всіляких забарвлень, але зате закривають обличчя маскою, схожою на вороняче дзьоб, причому, червоного кольору.

Хоча наші надії потрапити в Індію водним шляхом ставали все слабкіше, ми все ж наполегливо рухалися на схід уздовж Перської затоки, до послденему порту Чабахар. Місцевість ставала все більш безводній і безлюдною. Ми знемагали від сорокаградусної спеки, особливо Валя в своєму чорному балахоні. Ночі тут досить прохолодні через вітрів, що дмуть з гір. Машини чомусь перестали зупинятися за нашими сигналами, і нам доводилося вечорами довго йти до мерехтливих вогників який-небудь села, щоб поповнити запаси води. Одного разу ми прийшли близько 11 години вечора в невелике село і попросили дозволу поставити намет на її території. Однак нам запропонували переночувати в приміщенні, яке виявилося сільської мечеттю. Це мене дуже здивувало, бо я знав, що іновірців, а особливо жінок, мечеть пускають неохоче. Однак цей винятковий випадок ще раз засвідчив, наскільки гостинні іранці.

У читача, можливо, виникло питання: чому ми, змінивши своїм традиціям, ходили ночувати до господарів, а не влаштовувалися в наметі? Справа в тому, що в пустелях водиться багато шакалів, їх сумний плач всю ніч заважає спати. Тому якщо є поблизу село, то краще ночувати в ній. Тут, правда, теж іноді опівнічну тишу порушує несамовитий рев шакалів. А в чотири ранку з всіх мінаретів, на яких встановлені потужні динаміки, лунає заклик до ранковій молитві.

Наступну ніч ми провели у пастушьего багаття. Потім довго йшли по дорозі, і рідкісні машини знову не реагували на наші жести, хоча раніше автомобілі гальмували біля нас, навіть коли їх про це не просили. Нарешті зупинилася машина, яка перевозила воду, і водій обіцяв підвезти нас до посту поліції, хоча йому треба було в інший бік. Він пояснив, чому нам не вдавалося зупинити машину. Виявляється, по цих місцях проходять наркотропы, і тим, хто пробирається з Пакистану, нічого не варто пограбувати першого зустрічного, їх боїться навіть поліція. Коли ми сказали водієві, що ночували в цих місцях на вулиці, то він у відповідь сказав: "Аллах Акбар", що означає - Аллах великий, на все воля Божа.

Ми подякували водовоза, передав нас з рук в руки поліцейським, які підвезли нас до Чабахара. Тут наші надії перебратися в Індію по морю остаточно зруйнувалися. Валентину особливо це засмутило. Але робити було нічого, і ми вирушили до міста Захедан, що знаходиться майже на тисячу кілометрів північніше. Там можна було отримати пакистанську візу і перейти кордон. Між тим термін, відведений нам для перебування в Ірані, закінчувався. Тому ми вирушили в Захедан не пішки, а на автобусі, благо, транспорт тут дешевий. Але автобус жорсткий, задушливий, курний, і якщо врахувати, що в ньому треба було їхати близько доби, то автостопом, звичайно, зручніше. Однак по Ірану більш ніж 500 км у добу на попутках не проїдеш.

Коли ми прибули в Захедан, то отримали через Інтернет неприємна звістка - Валина мама захворіла і просила її приїхати до Нового року додому. Як не хотілося моєї супутниці побувати в Індії, але вона вирішила повернутися. Я посадив її на автобус, що йде в Тегеран, забезпечив необхідними інструкціями, ми розлучилися. У обох було важко на душі. Мені належало одному зустрічати небезпеки, не з ким тепер було поділитися враженнями. А Валентина прощалася зі своєю мрією побувати в Шрі-Ланці в цьому році. Але нічого не поробиш, людина припускає, а Бог розташовує.

Валентині з 30 доларами мали дістатися від Тегерана до Бєлгорода, а мені з $4 в кишені - перейти кордон в надії, що в Пакистані мені вдасться перевести свою кредитну картку. З Валею ми зідзвонилися, як домовлялися, 3 січня, і я дізнався, що завдяки добрим людям, вона благополучно дісталася до мами.

Остання ночівля в Ірані була дуже холодною. Захидан розташований на гірському плато, і вночі тут температура опустилася до 0 градусів. Намет тут ставити не можна було - прикордонна зона. Навіщо зайвий раз привертати до себе увагу - знову почнуть переглядати відеоплівку, як це вже було зі мною двічі. Загалом, я спав на холодній землі, сховавшись за наметом. Було холодно і сумно.

<<< тому | зміст | вперед >>>