<<< тому | зміст | вперед >>>

Володимир Несін. Босоніж за тридев'ять земель

8. Назад. Знову Малайзія

Отже, ми перетнули кордон Малайзії і незабаром прибули в місто Кучинь, що в перекладі на російську означає кіт або кішка. У слові цьому у них розмежувань по підлозі і навіть віком, будь це кошеня - все одно кучинь. В цьому місті багато скульптур з зображенням кішок, а втім, і живих котів тут в надлишку. В першу чергу ми, звичайно, розшукали морський порт, так як в Росію звідси в бік будинку нас був тільки один шлях - морем. З'явилися і нові обставини. Поки ми були в поході, покращилися відносини між Росією і Малайзією, і тепер російські громадяни мають право відвідувати Малайзії без візи, але тільки протягом двох тижнів. Загалом, коли ми прибули в порт, у нас залишалася одна законна тиждень, потім ми повинні були покинути країну, порушення цього правила загрожувало депортацією.

Порт виявився невеликим, вміщав близько 50 суден, але наших кораблів там не було. Між тим всюдисущі газетярі встигли розповісти громадськості про наші проблеми. На третій день нашого перебування в Кучино ми отримали інформацію, що до нефтеналивному пірсу підійшов російський танкер, і одразу вирушили туди. Ми думали, що масло, яке купує тут Росія, попливе на нашу батьківщину, проте виявилося, що воно перевозиться на російських судах в Індію. Але з екіпажем російського корабля ми все-таки зустрілися до обопільної нашій радості.

Побули ми в гостях близько двох годин, і тут прибіг охоронець, повідомивши, що нас чекають в офісі порту. Моряки дали нам на дорогу пару булок хліба, в основних продуктах недоліку ми не відчували. В офісі нам повідомили, що одна китайська подружня пара побажала допомогти нам дістатися до Куала-Лумпура. Ми, звичайно, прийняли цю допомогу з вдячністю, розуміючи, що людям хочеться нам допомогти з гуманних міркувань. До того ж, газети про це напишуть, так і такому багатому і впливовому банкіру як пан, подарувати три квитка на "Боїнг" нічого не варто.

Взагалі я помітив, що китайці, що мешкають поза межами своєї країни, процвітають за рахунок своєї природної підприємливості. Очевидно, у себе на батьківщині вони затиснуті жорсткими законами і конкуренцією. Із вдячністю ми потиснули руку містеру Лі, він вручив нам квитки на наступний день і відвіз в готель, де вже сплатив номери для нас. Тут ми познайомилися з побратимом по захопленню Англії. Він подорожував автостопом і застряг в Кучино, повертаючись з Австралії, куди прилетів на гроші батьків. А звідти вибирався на свої, зароблені на збиранні бананів. Туристам там платять до $1000 в місяць (за австралійським мірками небагато), так як це сичтается протизаконним.

У Куала-Лумпурі, куди ми прилетіли, російських судів виявилося багато, але жодне з них знову ж таки не відправлялося в Росію. Тому вирішено було відкривати візу в Таїланд і рухатися автостопом в бік Лаосу. В очікуванні візи ми оселилися на борту заарештованого за борги судно з російським екіпажем, щоб відпочити перед дорогою, а заодно розвіяти нудьгу. Моряки перебували на заарештованому кораблі близько трьох місяців, а до цього працювали півроку, тобто не бачилися зі своїми сім'ями 9 місяців, і невідомо, скільки ще доведеться тут простирчати. Але їхати вони не наважувалися, бо ризикували залишитися зовсім без зарплати після продажу судна.

Отримавши візу в Таїланд і попрощавшись з гостинними моряками, ми зійшли на берег. Тут несподівано потрапили у велику пробку. Довелося вибиратися з порту через заповнені автомобілями і натовпами людей вулиці. Вийшло так, що в цей час в порт прибув знаменитий американський авіаносець "Интерпрайс", і багато прагнули потрапити на екскурсію по судну. А екіпаж чисельністю п'ять тисяч чоловік сходив на берег, тому виникла така гармидер.

Нам вдалося вибратися з порту за захолустным вуличках, а нашим гідом зголосився стати працівник порту, молодий індус імені Бабу. Ми встигли подружитися з цим гостинним хлопцем, і він ще протягом двох днів приїжджав до нам на машині, наздоганяючи нас у міру того, як ми просувались пішки в бік Таїланду. За цей час він показав нам святиню малазійських індусів - храм, розташований у печері. Це настільки барвисте творіння, що я не беруся описати його словами.

Між тим тиждень, на яку нам продовжили візу в Малайзії, закінчувалася, і ми на попутних автомобілях кинулися до кордону Таїланду. Але, щоб не повторювати на зворотному шляху додому вже пройдений маршрут, ми вибирали дороги, розташовані ближче до східного узбережжя. Рухатися автостопом в цих екзотичних країнах, як я вже говорив, досить легко навіть такий великий групі, як наша. Варто лише підняти руку, як будь-який автомобіль тут же зупиняється, навіть якщо він повний пасажирів, - тільки за тим, щоб вибачитися, що не може підвезти.

Від Куала-Лумпура ми дісталися до міста Кота-Бару за три доби, особливо не напружуючись. У цей час режим руху у нас змінився: ми вирішили проїжджати в день не менше 250 км і проходити пішки не менше 10 км. Можна було рухатися інтенсивніше, але тоді б ми опинилися в Росії в травні, а нас при нашій екіпіровці більше влаштував би червень.

Перепливши кордон біля містечка Тумпат, ми знову опинилися в Таїланді. На цей раз ми купалися в хвилях Сіамської затоки, а під час першого відвідування нас пестило Андаманське море. У Таїланді режим нашого просування не змінився. Ми доїжджали на попутці до центру населеного пункту, куди машина прямувала. Потім пішки йшли на протилежну околицю селища, так як у центрі ловити попутну машину марно, і рухалися далі. Зазвичай хичхайкеры чекають на одному місці, поки їх не забере попутка. Ми ж іноді йшли трохи не за 10 км від міста, поки біля нас зупинялася, нарешті, машина, здатна перевезти всю нашу групу.

Хочу розповісти про випадок, який яскраво характеризує тутешніх людей як надзвичайно чуйних і привітних. Одного разу ми зупинили великий вантажівка, залізли у великий кузов. Я назвав водієві найближчий місто, розташований на трасі, хоча нам потрібно було в Бангкок. Але ми зрозуміли, що туди мало хто прямує, і якщо назвати Бангкок, то водій, вибачившись, їде, не розуміючи, що ми подорожуємо на перекладних. Отже, водій підвіз нас до найближчого міста і зупинився. Тоді я сказав йому, що ми добираємося до Бангкока. Молоді люди в кабіні, їх було троє, пояснили, що їдуть у місто, розташований в 200 км звідси і можуть доставити нас туди. Однак після ми помітили, що вони повернули кудись убік від траси. Мої супутники стали вже хвилюватися, але я здогадався, коли побачив попереду залізницю, що хлопці вирішили відвезти нас на вокзал, щоб ми могли дістатися поїздом до Бангкока. Так і вийшло. Нас довезли до маленької залізничної станції, і поки ми вилазили з кузова, вручили нам квитки до Бангкока, відразу ж заштовхнули в підійшов поїзд, який зупиняється тут лише на хвилину. Так що ми не встигли толком подякувати наших нових друзів, але за їх особам бачили, що вони були дуже задоволені тим, що змогли нам допомогти!

<<< тому | зміст | вперед >>>