1.1. Туризмологія педагогічні орієнтири (Федорченко В. К)
Сучасний освітньо-педагогічний стан в Україні можна розцінити як амбівалентний. Це зумовлено двома взаємопов'язаними факторами: суспільними реформаціями та системною кризою, що спостерігаємо. Перше - мобілізує до створення інноваційних освітніх технологій, друге - гальмує розквіт нововведень у галузі. Зрозуміло, що це неминуче впливає на стан і динаміку професійної освіти, серед яких - туристська освіта.
Попри все, дослідження останнього - один із важливих напрямів пізнання життєдіяльності суспільства. Адже туристська індустрія актуалізує індивідуальне, національне самобутнє.
Туризм, як винятково важливий соціально-економічний чинник світогосподарських зв'язків і міжнаціональних відносин, суспільний полікультурний інститут, розвиваючись у діалектичній єдності всіх своїх складових, формує власний соціальний простір, у межах якого вирують взаємодії й конкуренції, узгодженості й суперечності, конфлікти та консенсуси туристського життя, історія якого сягає вглиб століть.
Посівши чільне місце у світовій економіці та міжнародній системі вільного спілкування людей, туризм став суттєвим показником всесвітньої культурно-історичної спадщини, яка залишатиметься важливим економічним важелем доти, доки людство буде усвідомлювати нематеріальну цінність туризму. Як зазначає
Генеральний директор ЮНЕСКО К.Матцура, "неможливо вирішити проблеми збереження пам'яток культури і природи, не порушуючи принципових питань, пов'язаних із розвитком туризму" [7, С.9]. Ця думка влучно характеризує головне в туризмі - його культурну значущість і гуманістичну цінність, наголошує на необхід-ності пошуку "золотої середини" між економічною та соціальною і культурно-пізнавальною функціями туризму, між захистом історичних пам'яток від руйнування, що заподіюється потоком несвідомих туристів, і розширенням доступу цивілізованих мандрівників до об'єктів культурної та природної спадщини. Тому необхідно глибоко переосмислити державну, суспільну, особистісну значущість туризму та освітньо-педагогічних складових туризму.
Немає необхідності доводити, що економічний і культурний потенціал держави значно залежить від стану туристської індустрії. В цьому значенні держава зацікавлена в розвитку як туризму, так і туристської освітньо-педагогічної парадигми, надання цим сферам пріоритетної державної значущості.
Суспільне значення туризму в освітньо-педагогічному розрізі визначається тим, наскільки вдається лобіювати освітні пріоритети туристської індустрії у вищих державних інстанціях. Це єдиний моральний різновид лобіювання, що допускається в демократичному суспільстві. Він вимагає не тільки створення достатньо ва-гомих суспільних організацій, орієнтованих на розв'язання різноманітних, невідкладних для суспільства, освітніх програм із туризму, але і прямого входження у владу найкомпетентніших представників цієї сфери. Тільки в цьому випадку суспільно-державне управління туризмом і туристською освітою здобуває техно-логічності, життєвості.
Особистісне значення туристської освіти виявляється в індивідуально мотивованому і стимулюючому ставленні особистості до власної освіченості. Як зазначає академік Кремень В.Г., "для сучасного суспільства буде характерний тип людини, в особистості якої сформоване активне позитивне ставлення: до планети Земля, до Вітчизни, до людства, до іншої людини і до самої себе, до праці, до власності, до сім'ї, до надбань матеріальної і духовної культури" [6, С.16]. У вихованні такої людини необхідно поєднувати в розумних межах орієнтацію на особистісні інтереси та інтереси суспільства, інших людей, навчати правильно обирати життєві цілі, уни-каючи крайнощів як колективізму, так й індивідуалізму. Сьогодні доводиться визнати, що особистісно-орієнтовані цінності освіти тривалий час були підпорядковані гіпертрофованим колективістським концепціям педагогічної діяльності.
В обґрунтуванні перспектив розвитку туризмології в контексті педагогіки як на стратегічному, так і на тактичному рівнях неможливо без єдності державної, суспільної та особистісної складових, їх системної, інтегрованої сутності. Передумови розробки педагогіки туризму окреслюються на основі врахування таких фактів і обставин:
глибокого розуміння туризму як визначального чинника соціальної і культурної інтеграції, як прояву та інструменту зростаючої культурної взаємодії, засобу самовдосконалення особистості, про що свідчать матеріали ВТО, міжнародних форумів;
усвідомлення усіма державами потреби інтеграції зусиль міжнародної туристської спільноти для сталого розвитку туризму;
необхідність удосконалення технології галузі, що створює Сприятливі передумови для нарощення потужностей індустрії туризму;
появи нових програм розвитку туризму, розробки оригінальних концепцій соціально-економічного зростання, охорони навколишнього середовища, в яких декларуються завдання туризму;
Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2002 року, та прийнятим Верховною Радою України Закону "Про туризм" (18 листопада 2003 року);
розробки проекту Концепції підготовки працівників туристичної галузі.
Серед змін в освітньо-педагогічній парадигмі домінуюче місце посідають нові еталони змісту професійної освіти, орієнтовані на підготовку фахівців для різних галузей виробництва. Державний Класифікатор професій (офіційне видання 2003 р.) передбачає
такі угрупування, як "Фахівець із гостинності (готелі, туристичні комплекси та ін.)" (В-2462.2), "Фахівець із готельної справи" (В- 2462.2), "Фахівець із ресторанної справи" (В-2462.2), "Фахівець із санаторно-курортної справи" (В-2462.2). Йдеться про державну стратегію щодо розвитку туристської галузі.
У зв'язку з цим виникла нагальна необхідність розробки педагогіки туризму як цілісної системи, до складу якої мають увійти методологічні настанови сумісних наукових систем: філософії, психології, соціології, методики.
В умовах становлення педагогіки туризму, теорії і практики туризму, наявності суттєвих змін у педагогічній теорії та виховній практиці, кожен дослідник цієї проблеми має виробляти методологічні орієнтири. У структурі педагогіки туризму чільне місце мають посідати методологічні засади педагогіки туризму, методологічні основи туристського виховання, методологія туристської освіти і навчання, методологія управління туристською освітою.
Методологічні засади педагогіки туризму вимагають розробки та обґрунтування основних елементів: мети, завдань, основних категорій. Дослідження методологічних основ туристського виховання, освіти і навчання вимагає теоретичного обґрунтування та практичної реалізації таких напрямів як: гуманізація і гуманітаризація педагогічного процесу; підготовка і професійне зростання викладачів; участь висококваліфікованих фахівців у підготовці персоналу для туризму; розробка та вдосконалення змісту туристської освіти; фінансове забезпечення системи підготовки працівників для галузі.
Радикальна гуманізація, посилення особистісного виміру в навчальних технологіях підготовки фахівців для туризму полягає в тому, що головною метою і змістом усієї системи туристської освіти має стати людина. Людиноцентризм продиктований не лише методологією освіти загалом, а й специфікою педагогіки туризму.
Гуманізація туристської освіти поняття багатовимірне. Воно охоплює зміст освіти, способи її здобування, безпосередні й контекстуальні системні її завдання, кінцеву ціль освіти, міру доступності, можливість особи у будь-який час розпочати певний освітній
цикл і припинити його, а потім знову відновити тоді, коли їй це потрібно. Важливим моментом гуманізації туристської освіти має стати не тільки розвиток людини, яка здобуває знання, а й розвиток того соціального середовища, в якому вона вже почала їх застосовувати або у якому вона ще тільки почне працювати після здо-буття освіти.
Гуманізм не є суто інтелектуальним витвором групи освічених людей, котрі з певних моральних, релігійних чи естетичних міркувань вирішили створити якесь штучне утворення - гуманізоване суспільство. Сучасна наука доводить, що правильно витлумачений гуманізм є могутнім чинником гармонізації не тільки суспільного буття, а й відносин людини з довкіллям. Гуманізм у такому розумінні є не тільки одним з найважливіших принципів етичної поведінки, а й людським відповідником принципів природного буття [1; 2; 3;4; 11; 12].
Узагальнення підходів до категорії гуманізації дає можливість виокремити так її сутнісні характеристики. Це, передусім, зміна освітньої парадигми - інформаційної на смислову, тобто зміщення пріоритетів освітнього процесу в бік розвитку психологічних, фізичних, інтелектуальних, моральних та інших сфер особистості фахівця замість простого оволодіння певною інформацією та формування визначеного кола вмінь і навичок, що стає не стільки метою, скільки засобом досягнення мети оновленого освітнього процесу. Це - зосередження зусиль на вихованні людини як цілісної творчої індивідуальності, вільної, самостійно мислячої особистості громадянина-гуманіста, здатного здійснювати обґрунтований вибір у різноманітних навчальних, професійних та життєвих ситуаціях. Це - забезпечення необхідних організаційно-педагогічних, морально-психологічних та інших умов для успішного досягнення зазначеної переорієнтації освітнього процесу.
Гуманітаризація педагогічного процесу розуміється як основа навчання. Саморозвиток і самореалізація особистості можлива тільки в умовах рівноправного діалогу (полілогу) суб'єктів освітнього процесу. Сучасний процес навчання має бути насичений дидактичними моделями синергетичної поліваріантної
співтворчості суб'єктів навчання. Це здійснюється задля досягнення певних соціальних результатів, взаємоузгодженого вироблення нових цінностей. Необхідно усвідомити, що на часі проблемно-діяльнісний тип освіти, який прийшов на зміну інформаційному. Адже студент, який відкриває для себе суб'єктивно нові знання, проходить пізнавальні етапи, які співпадають за сутністю із структурою мислення вченого, а саме: а) аналіз попередньої і теперішньої ситуації в проблемному полі; б) виявлення протиріч; в) постановка задачі; г) пошук методів і засобів її розв'язання; д) аналіз отриманих результатів як прирощення знань; є) пошук шляхів можли-вого використання, в тому числі і для постановки нових завдань і розв'язання нових проблем.
Однак залишається проблемним реалізація рівноправного діалогу, толерантного співробітництва. У центрі освітнього процесу, зокрема у процесі підготовки туристських кадрів, має стати особистість із усіма її інтересами, етнонаціональними особливостями і культурою, прагненням до утвердження цивілізованих форм у цивілізованому культурному полі. Відповідно, це потребує реалізації на практиці різноманітних дидактичних моделей, характерною відмінністю яких від традиційних є зменшення питомої ваги стандартності, жорсткості, нормативності, надання викладачеві можливості творчо імпровізувати. Означені дидактичні моделі спрямовуються не на навчання студентів чужим думкам", а на розвиток у них здібностей самостійно осмислювати навколишню дійсність.
Підготовка і професійне зростання викладачів, котрі готують фахівців у сфері туризму, зумовлено як зміною методології освіти, так і світовою тенденцією неперервної професійної освіти, важливість врахування якої підкреслювалась на Другому Міжнародному конгресі з технічної і професійної освіти, що відбувся в 1999 році в Сеулі. У цьому напрямі вже зроблено певні кроки. Обґрунтовано й розроблено навчально-методичне забезпечення підготовки викладачів туризмознавства.
Залучення висококвалікованих фахівців до викладання у навчальних закладах, які здійснюють підготовку спеціалістів для
туризму, створює умови для тісних творчих контактів із освітянами, науковцями, фахівцями-практиками із високорозвинутих країн.
Важливим напрямом педагогіки туризму є розробка змісту туристської освіти. Зазначимо, що в існуючих освітніх парадигмах зміст освіти, як правило, ототожнюється із достатньо вузьким поняттям - навчальний матеріал. Документальними носіями навчального матеріалу виступають навчальний план, програми, під-ручники, навчальні посібники, різноманітні засоби наочності, змістові компоненти програм комп'ютерного, дистанційного (телекомунікаційного) видів навчання. Однак, як зазначає методолог освіти Б. С. Гершунський, подібна, суто навчаюча концепція освіти, що апелює головним чином до розуму учнів і намагається наповнити інтелект все новими і новими науковими фактами, поняттями, категоріями, правилами, принципами, теоріями і законами, повністю і безповоротно виживає себе [5, С.532-533]. На її зміну має прийти концепція, основою якої є підведення особистості до глибокого, всебічного, внутрішньо прийнятного усвідомлення і розуміння сенсу життя, що розкривається через самореалізацію особистості. Професійна освіта створює умови для такої самореалізації через пізнання наукоємних компонентів наукового знання. Ці компоненти мають бути достатньо стабільними за змістом, відображати фундаментальні й відносно стабільні за часом основи і, водночас, відповідати галузям науки, техніки, виробництва, найстійкішим теоріям, законам, закономірностям, поняттям, ідеям, методам і принципам прогностичності, ураховувати тенденції розвитку туристської галузі, динаміку фактів і наукового знання вцілому, перспективні наукові і технологічні відкриття, можливості їх використання в майбутньому. Відтак, модернізація змісту туристської освіти в розрізі вищесказаного передусім потребує побудови прогностичних моделей спеціалістів для цієї індустрії, використання надійного випереджуючого інформаційного забезпечення, що дозволить об'єднати прогнози науково-технічні з прогнозами дидактичними. Для системного оновлення змісту освіти доцільно звертатися до оціночних суджень найкомпетентніших
експертів, використовувати їх професійні знання, творчі потенції для коригування прогностичних моделей спеціалістів, внесення змін у зміст і процес професійної підготовки спеціалістів туристської індустрії.
Важливим напрямом розвитку системи туристської освіти є залучення до фінансування навчального процесу додаткових джерел, в тому числі так званих "третіх джерел" (перше - бюджет, друге - плата за навчання, внесена студентами-контрактниками), оволодіння методикою і принципами фандрайзингу. Цільовий пошук, знаходження і грамотне використання позабюджетних джерел фінансування ("фандрайзинг") є новим для нашої системи освіти. Незважаючи на функціонування деяких організацій (зокрема Центру ШКОС), мета яких - збір інформації, аналіз і розповсюдження передового досвіду з фандрайзингу, механізми поширення кращих технологій залучення коштів з додаткових джерел для розвитку системи освіти, в тому числі і туристської, в Україні не працюють [8, С.637-641].
Розробка проблеми педагогіка і туризм пов'язане з глибинними, парадигмальними змінами в розумінні самого значення як теоретичних засад педагогіки і туризму, так і туристської освіти, її можливостей як широкого соціального явища, сфери творення особистості. Актуалізується осмислення державного, суспільного й індивідуального значення туризму й професійних концепцій підготовки спеціалістів для галузі. Проведений аналіз свідчить, що головними векторами розвитку педагогіки туризму в Україні є:
формування категорійно-понятійного апарату педагогіки туризму;
теоретико-методологічне обґрунтування структурних елементів педагогіки туризму як системи;
розробка Концепції неперервної туристської освіти;
розробка філософсько-парадигмального, змістово-логічного і ресурсно-технологічного компонентів державних стандартів туристської освіти;
формування спеціальності, спеціалізації, змісту на базі концептуальних підходів до професійної діяльності, що дозволить задовольнити потреби туристичного ринку у професіоналах;
розробка навчально-методичного забезпечення підготовки фахівців для сфери туризму. Важливим є дослідження процесуального, технологічного аспекту окреслених напрямів розвитку педагогіки туризму.
Все о туризме - Туристическая библиотека На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.