<<< тому | зміст | вперед >>>

Пилипенко В.Є., Гансова Е.О., Козаків В.С. та ін Економічна соціологія

Глава 2. Соціальна сфера економічної життєдіяльності суспільства

2.5. Соціальна політика. "Старий" і "новий" гуманізм. Гуманістичний критерій в оцінці пострадянського реформування

Конкретне вивчення системи соціальної стратифікації необхідно для здійснення соціальної політики, ефективність якої зумовлена переважно наявністю або відсутністю необхід-мій інформаційної бази. Соціальна політика - це цілеспрямований вплив політичними засобами на соціальну сферу. Зміст соціальної політики зумовлене, по-перше, системою соціальних пріоритетів (критеріями справедливих соціальних відносин, доцільною соціальної структури стратифікації тощо), по-друге - інформацією, тобто уявленням про реальних соціальних відносинах і стратифікації, про що обумовлюють їх чинники. У соціологічній літературі звертається увага на те, що зміст соціальної політики суттєво змінюється залежно від того, чи йдеться про відносно стабільному суспільстві або про суспільство, претерпевающем глибокі соціальні перетворення.

У першому випадку соціальна політика покликана стимулювати всебічний розвиток людського потенціалу суспільства, поширю-нання ефективних способів і зразків економічної поведінки, розвиток соціальних галузей господарства, підвищення якості життя населення і захищеності соціально вразливих верств [1, 77]. У другому випадку поряд із зазначеними функціями доводиться сприяти самозбереження і підвищенню соціально-інноваційного потенціалу суспільства, розширення соціальної бази реформ, забезпечення зацікавленої участі громадян у перетворенні суспільних відносин [14, 77].

Однак розуміння того, що становить основний зміст соціальної політики незалежно від того, здійснюється вона у відносно стабільному або радикально мінливому суспільстві, визнача-ється деякою загальною стратегією. Характер останньої обусловлива-ється тим, чому з цих двох найважливіших складових соціального надається переважне значення - праці або розподілу, відповідно які групи населення повинні бути головним об'єктом її здійснення: продуктивна або непроизводительная частина населення. Повинна соціальна політика має будуватися так, щоб головним її завданням була соціальний захист непрацездатних і малозабезпечених? З цим питанням зв'язаний ще один, який активно обговорювався в СРСР і країнах так званого капіталістичного табору: слід основним соціальним завданням державного регулювання вважати подолання соціальної нерівності і дол-дружини чи засоби подолання останнього спрямовуватися на здійснений-ствование переважно розподільчої сфери?

На Заході дебати з цих питань взяли особливу гостроту у зв'язку з оцінкою політики неоконсерваторів і неолібералів. Перші згідно з позицією представників класичного лібералізму XVIII ст. відстоювали індивідуальну свободу підприємництва, невтручання держави у виробничу діяльність. З їх точки зору, надмірно розвинена система державної благодійності підриває стимули до праці, ставить у невигідне становище найбільш активно працюючу частину населен-ня. Така соціальна політика перешкоджає підвищенню продуктивності праці, знижує темпи збільшення національного багат-ства. Неоконсерватори посилалися також на те, що зосередження розподільного механізму у руках держави обумовлює свавілля і паразитизм державного чиновництва, не створюю-ного, а лише витрачає національне багатство.

Аналогічні проблеми обговорювалися і в СРСР, особливо в ранньо-перебудовному періоді. Критикувалися основна проголошувана мета соціальної політики - подолати соціальну нерівність і засоби її досягнення: встановлення "стелі" заробітної плати, відносно висока оплата некваліфікованої праці, недооцінка якості роботи і проявленої у праці ініціативи. Як відомо, ці заходи в СРСР поєднувалися з випереджаючим зростанням суспільних фондів споживання (ЗФП), що також було спрямовано начебто на подолання нерівності. Насправді значна частина ЗФП, створюваних працею виробників, припадала на частку номенклатурних чиновників, що мають, як вже зазначалося, з-зовсім іншу систему життєзабезпечення": при загальному безкоштовну освіту і охорону здоров'я функціонували елітні школи, лікарні та заклади, що надають послуги безкоштовно значи-тельно більш високої якості, ніж звичайні; в закритих розподільниках можна було придбати дефіцитні і відносно дешеві товари. Але навіть за часткою державних коштів в національному доході, що припадає на ЗФП, СРСР в середині 70-х років XX ст. відстає не тільки від США, а й від більшості країн Західної Європи. Інформація про це стала доступною широкій громадськості в перестороечный період. Виявилося, наприклад, що частка загального фонду за-работной плати в національному доході невпинно знижувалася, склад-заявляючи 54,8 % у 1908 р., 58,1 % - у 1928 р., 33,4 % - в 1950 р., 32,2 % - в 1960 р., 36,6 % - в 1985 р. [13, 12]. Коментуючи зіставлення витрат на розв'язання проблем соціального захисту в США і Західної Європи, з одного боку, і в СРСР - з іншого, дослідники звертали увагу на те, що "там" при наявності платних послуг для высокообеспе-отриманих верств населення "безкоштовні" більшою мірою діставалися малозабезпеченим і незабезпеченим.

Однак соціальні аспекти праці як об'єкт соціальної політики не вичерпуються питаннями оплати праці, що належать до сфери розподілу. Суттєву роль у соціальній політиці відіграють заходи, спрямовані на поліпшення умов праці, така зміна змісту праці, щоб він зацікавлював виробника, сприяв прояву ініціативи і самореалізації. Практичні проблеми соціальної політики пов'язані з науковими, активно обговорюються в світовій соціологічній літературі проблемами мотивації праці. Визнано, що вагомий вклад в їх рішення в 60-70-е роки (період найбільш активного обговорення) вніс Ф. Херцберг [29; 30]. Він показав, що найбільш істотними факторами, мотивуючими працю працівника, є не оплата, умови і безпеку праці, а можливість самореалізації, відповідальність, вдосконалення професіоналізму. У відповідності з цим пропонувалися різні способи "індивідуального збагачення праці", за допомогою яких вирішувалися не тільки економічні, але головним чином соціальні завдання - удосконалення особистості працівни-ка, розвиток його ініціативи і відповідальності. Всі ці заходи і способи, безсумнівно, слід віднести до сфери соціальної політики.

Багато соціологів вважають, що значимість розглянутих аспектів праці підвищується у зв'язку з переходом від індустріального суспільства до постіндустріального. В останньому істотно підвищується роль не тільки знання і інформації, але й духовних цінностей, цінностей самореалізації. Як відзначають багато зарубіжні дослідники, падіння "трудової моралі", що підтверджується численними емпіричними дослідженнями, пов'язане з негативним ставленням до праці заради грошей. Керівники та адміністратори навіть більшою сте-пені, ніж соціологи, підтримували значимість власне соціального аспекту реального ставлення до праці [52]. З актуальністю проблем "етики індивідуальної праці та особистої відповідальності" узи-вають і так званий веберовский Ренесанс - збільшений у 80-ті роки інтерес до концепції "господарської етики" М. Вебера [20]. Спе-цифика цієї концепції полягає в тому, що інтерес до праці і трудова активність розглядалися тут не як результат погоні за прибутком або матеріальним благополуччям, а як прояв піднесених орієнтації, реалізація духовних, релігійних цінностей.

Соціальних аспектів праці велику увагу приділяли радянські соціологи в 70-80-х роках. Класичною роботою, де анализирова-лися питання мотивації і стимулювання праці, була книга "Людина і його робота" (М., 1967). У цій праці описувалися резуль-тати проведеного під керівництвом А. Здравомислова і Ст. Ядова дослідження ставлення до роботи молодих робітників Ленінграда. Українські соціологи аналогічні проблеми аналізували під кутом зору професійної орієнтації молоді[7; 19; 37; 49]. При цьому професійну орієнтацію вони розглядали як різновид, приватний випадок орієнтації, яка відповідно до оп-ределением, запропонованим соціологом Ф. Філіпповим, розумілася як "усвідомлення молодими людьми свого місця в соціальній струк-турі суспільства, вибір майбутнього соціального положення, шляхів його досягнення і можливого в подальшому зміни" [49, 24-25]. Забезпечення реальних можливостей професійного самовизначення є одним з найважливіших напрямків соціальної політики. Розширення кола таких можливостей, як і створення умов для самореалізації і самовираження в праці - все це напрямки соціальної політики, активізують творчі сили суспільства і забезпечують високу продуктивність.

Найважливішим засобом соціальної політики, що впливає на творчі сили і продуктивність, є трансформація собст-відальності, те або інше поєднання різних її форм. Така трансформація, в кінцевому рахунку, не тільки зумовлює зміну особистісних характеристик працівника, але і призводить до далекосяжні наслідки-ям в різних сферах суспільного життя, в культурі в цілому. У цьому зв'язку доцільно подумати, що може дати, наприклад, політика, спрямована на розширення масштабів використання приватної власності, заснованої готівковому працю. Відомо, що навіть Маркс К. позитивно оцінював цю форму соціальної організації праці: "Приватна власність працівника на його засоби виробництва є основою дрібного виробництва, а дрібне виробництво становить необхідну умову для розвитку суспільного виробництва і свобод-ної індивідуальності самого працівника" [23, 773].

Зрозуміло, дрібна приватна (індивідуальна) власність не є ефективною там, де виробництво досягає великих масш-табів і тому вона (в силу економічної неефективності), як при-прийнято вважати, "изживается", вытесняясь великої капіталістичної приватною власністю. Однак доцільно виділити саме те обставина, на яку звертають увагу багато дослідників-чи: зазначена форма соціальної організації праці не тільки порож-дає особливу зацікавленість працівника в праці і підвищення рівня його майстерності, але і сприяє формуванню більш досконалого способу життя, розвитку особистості та культури. На це обставина зазвичай вказують у зв'язку з аналізом умов формування-ня культури Відродження. Остання - це не результат перебудови технічного субстрату виробництва і його кількісних параметрів, а наслідок якісної зміни праці, його орга-низационно-економічних форм. Саме "... самодіяльний, діловий характер торгово-ремісничої життя зробили середньовічний бюргерський місто ідеальною і в загальному унікальною лабораторією для найрізноманітніших форм соціальної творчості" [41, 98]. Таким чином, вирішальну роль зіграла соціальна організація праці: “Соціально-економічне відокремлення працівника, перетворення його у приватного самодіяльного власника як б підтверджувалися його виробничо-технологічної самостійністю і, накладаючись один на одного, істотно підвищували суспільну продуктивність тільну силу, яка, однак, реалізувалася у нарощуванні не стільки речового багатства, скільки багатства і універсальності самих людських здібностей" [41, 105].

Ефект самодіяльного праці доцільно утримувати і у великомасштабному виробництві. Подібні спроби робляться й в умовах колективної капіталістичної власності, про що сві-детельствуют, зокрема, програми "участі", "збагачення праці", про які вже йшла мова. Нові можливості виникли у зв'язку з розвитком наукоємних галузей та комп'ютеризацією. Суспільний розвиток продемонструвало надзвичайну живучість дрібнотоварного укладу, різноманіття форм залучення працівника до виробництва в умовах капіталізму, багатоликість індивідуальної годину-тковій власності. Всього цього не передбачав Маркс К. (так, можли-але, це і неможливо було передбачити в XIX ст.), який вважав, що капіталізм знищив дрібнотоварне господарство і повернення до сприятливим для розвитку індивідуальності виробничим услови-ям можливий лише за допомогою "експропріації експропріаторів" і повсюдного створення суспільної власності. Індивідуальні-ний працю, заснований на приватній власності, виявився виправданим (і економічно, і соціально) в різних конкретно-історичних умовах. При цьому слід враховувати, що в таких господарствах спостерігається найбільша відповідність між суб'єктивно-довільним і об'єктивно необхідним аспектами виробничої діяльності. Тут матеріальний інтерес безпосередньо обмежує вчинення дій, що завдають шкоди виробництву.

Отже, об'єктом соціальної політики є насамперед праця, його соціальна організація, умови та форми здійснення. Однак таким чином створюються необхідні умови і для вдосконалення розподілу безвідносно до праці - розподілу матеріальних благ і послуг, умов життєдіяльності та існування. У цілому функції розподільчої політики, яка є одним з видів соціальної політики, з одного боку, полягають у тому, щоб активізувати суспільне виробництво, з іншого боку, соціальна політика є засобом забезпечення членів суспільства необхідними умовами життєдіяльності та існування. У другому випадку соціальна політика так чи інакше стає чинником, що вирівнює соціальне становище різних груп і зменшує соціальну диференціацію.

У дискусіях щодо суспільно доцільною соціальної політики звертається увага на те, що вона повинна бути спрямована на вирівнювання можливостей, а не результатів діяльності (вірніше, нагород за результати). Вирівнювання ж можливостей може здійснюватися в різних напрямках: створення умов для отримання освіти або підвищення рівня кваліфікації для різних демографічних груп, поліпшення їх матеріального забезпечення, організації системи квот, різних фондів, способів кредитування і т. д. Політика, спрямована на зміну так званій сімейно-господарської підструктури, здійснюється за допомогою податків (враховують так званих утриманців), різноманітної допомоги багатодітним сім'ям та сім'ям, які втратили годувальника, інвалідам та іншим членам суспільства, які втратили здатність до праці. Соціальна політика передбачає також облік соціально-територіальних відмінностей: кліматичних, екологічних та інших умов життєдіяльності і існування населення, яке проживає в різних регіонах країни. Як зазначалося, у колишньому Радянському Союзі ці умови, наприклад, істотно розрізнялися внаслідок просторості території і відмінності історичних та інших факторів, що обумовлюють соціально-економічний вигляд регіонів.

В тій чи іншій мірі існує необхідність впливу держави на професійно-посадову та соціально-трудову підструктури. У першому випадку, наприклад, за допомогою заохочення тієї чи іншої системи професійно-посадового просування, у другому - через створення системи пріоритетів щодо трудових колективів (державних, кооперативних або приватних, які представляють різні галузі господарства). В основі всіх цих заходів, як прийнято вважати, повинна лежати не тільки і навіть не стільки турбота про вдосконалення суспільного виробництва, скільки прагнення держави керуватися гуманістичними принципами, її обов'язок захищати і забезпечувати права своїх громадян. Ступінь демократичності соціальної політики часто оцінюється також за допомогою розмірів "соціальної дистанції" між групами, що мають найбільш високий душовий дохід, і тими, хто має низький дохід. Але ця дистанція може бути більшою чи меншою в залежності від того, який відсоток населення потрапляє на вищий або нижчий рівень. Наведемо, наприклад, дані, що характеризують соціальну поляризацію різних країн у 1987 р. (коли СРСР перебував на початковій стадії подальших радикальних соціально-економічних і політичних перетворень). Порівняння 25 % населення з найбільш високим доходом з 25 % населення з найнижчим доходом свідчить про те, що доходи "вищої" групи перевищували доходи "нижчої" в США - в 6 разів, у Швеції - у 5 разів, у ФРН - в 4 рази, в СРСР, НДР та Японії - в 2 рази. Тоді як порівняння 10 % "вищих" і 10 % "нижчих" (так званий децильный коефіцієнт) призводило до інших результатів: у США доходи "вищих" виявлялися в 14 разів вищий доходів "нижчих", у Швеції - в 11 разів, в ФРН - в 7 разів, Японії - в 6 разів, в СРСР - в 5 разів, в НДР - в 4 рази, в Китаї - в 3 рази. Незрівнянно великим цей розрив опинявся, якщо порівнювалися 5 і 5 %, 1 і 1 % і т. д. [31].

Однак навряд чи правомірно порівнювати доходи населення, що знаходиться в різних умовах - в країнах, де узаконена приватна власність, а значна її частка капіталізована, і в країнах, де вона не узаконена і використовується (або переважно) як особиста власність і де існують різні джерела доходу, які фактично не фіксуються. На цю обставину вказував, наприклад, відомий противник соціалізму австрійський економіст Ф. Хайєк. Посилаючись на різні джерела, що свідчать про існуючої в СРСР значної соціальної диференціації, він зазначав: "Ймовірно, ми зазвичай перебільшуємо розрив у доходах, викликаний наявністю або відсутністю власності, і, відповідно, можливість усунення нерівності за допомогою скасування доходів від власності" [47, 223]. Швидше за все, в соціальному плані слід віддати перевагу товариствам, де велика частина населення займає проміжне положення (належить до середнім верствам), а також того, чим характеризується (яким життєвим рівнем) це положення і наскільки воно перевищує прожитковий рівень життя низьких шарів.

Отже, соціальна політика спрямована не лише на вирішення проблем праці, вдосконалення у відповідності з певними прийнятими в державі критеріями його соціальних сторін. Вона спрямована також на регулювання розподільних механізмів як безпосередньо пов'язаних з трудовою діяльністю (регулювання оплати праці, професійно-кваліфікованого просування, професійного навчання тощо), так і не пов'язаних з нею безпосередньо (регулювання сімейно-господарського статусу, соціально-територіальних умов, соціального стану демографічних і етнічних груп). В кінцевому результаті соціальна політика спрямована на зміну або збереження картини соціальної стратифікації.

Яке все це має відношення до гуманістичним принципам? Відповідаючи на це питання, слід відрізняти так званий новий гуманізм від гуманізму "старого", "класичного", формування та широке розповсюдження якого зазвичай пов'язують з епохою Відродження. "Новий гуманізм" - явище сучасне. Термін "новий гуманізм" використовував А. Печчеї для характеристики нового світогляду, яке необхідно для виживання сучасного людства. Під "новим гуманізмом А. Печчеї розуміє "почуття глобальності, любов до справедливості, нетерпимість до насильства" [28, 214]. Гуманізм нового споглядання (те, що ріднить його зі "старим", класичним гуманізмом) полягає в тому, що в центрі всього сущого на світі знаходиться цілісна людська особистість і її можливості. "Новий" гуманізм відрізняється від "старого" тим, що перший передбачає необхідність обмеження "гуманістичного індивідуалізму", визнання пріоритету справедливості по відношенню до свободи" [28, 222]. Проблема полягає в тому, щоб, керуючись необхідністю вирішення глобальних завдань і слідуючи ідеалам справедливості, забезпечити людям планети скромний, але абсолютно необхідний рівень добробуту і гідного життя. При цьому важливо, щоб кожен мав реальну і рівноправну можливість для розкриття закладених у ньому здібностей. Цю проблему, на думку А. Печчеї, необхідно вирішувати на всіх рівнях (міждержавних і внутрішньодержавних відносин), бо "внутрішнє напруження" призведе до непоправних наслідків для людства.

Для характеристики "нового" гуманізму важливо, однак, враховувати наступні обставини. Його представники наполягають на тому, що його головна мета - "самовираження і повне розкриття можливостей і здібностей людської особистості" [28, 229]. Необхідно також проблеми реалізації людських потенцій ввести в коло проблем вдосконалення людських якостей, духовного розвитку людини. Що ж стосується "рівномірності розподілу доходів", то мова йде не про уравнительности, що досягається шляхом блокування і заборон, а про забезпечення "якогось гарантовано мінімального рівня життя", який повинен стати невід'ємним правом будь-якого народилася на світло громадянина" [28, 217]. Однак таку розкіш, як "гарантований мінімум для всіх" (незалежно від трудового вкладу та здатності до праці) суспільство і людство можуть дозволити собі лише за умови досягнення певного рівня національного (міжнаціонального) багатства.

Розглянута проблема дебатується на Заході у зв'язку з спробами визначити модель так званого соціального держави на відміну від держави загального добробуту. Соціальна держава плюс ринкова економіка - це спроба знайти компромісний "третій шлях" і з'єднати високу економічну ефективність з соціальною справедливістю [8, 16]. Сформульована проблема, введена в коло вітчизняних проблем соціального реформування, полягає насамперед у тому, як створити ефективну економіку, спираючись на таку, яка трактується широко людську зацікавленість і різноманітні стимули, що сприяють збільшенню національного багатства і одночасно забезпечують соціальну захищеність. Така соціальна політика має стати невід'ємним компонентом економічного і політичного реформування. Вона не тільки забезпечує гуманістичний характер реформування, але і робить його більш конструктивним і успішним. Не слід забувати також, що соціальна держава задекларовано Конституцією України. Аналіз же процесів реформування, здійснюваного в пострадянському просторі, свідчить про те, що основний порок походять перетворень зумовлений їх негативними соціальними наслідками. Роздержавлення та приватизація не призвели до становлення ринкової демократії. В результаті реформування командні висоти економіки монополізовані гігантськими напівдержавними корпораціями, що переслідують корисливі інтереси, а дрібний та середній бізнес потрапив у правові та економічні лещата і не сприяв очікуваного розвитку виробництва. Масові групи працівників виявилися ще більш відчуженими від створеної ними власності і більш безправними, ніж у радянські часи. Трудова вмотивованість не посилилася, а ще більше ослабла. В результаті виробництво не тільки різко зменшилося, але і деградувало в структурному і технологічному відношенні [14, 5-6]. Цю характеристику, яку дає Т. Заславська соціальних наслідків реформування в Росії, повністю можна віднести і до ситуації в Україні.

Результати аналізу емпіричних даних, що характеризують українське "соціальний простір", свідчать про погіршення за останні роки практично всіх соціальних характеристик - у соціологічній літературі це називається "соціальною ціною" реформування. При цьому важливо порівняння результатів зі стартовими можливостями, які були до реформування, бо порівняння, як зазначалося раніше, - важлива основа "соціального самопочуття". Під "соціальною ціною" реформування розуміється не тільки практична відсутність соціального захисту населення, ліквідація наявних раніше можливостей отримання освіти, медичного обслуговування, рекреації та духовного розвитку, але і можливостей реалізувати свої знання і кваліфікацію, знайти роботу за фахом або таку, умови здійснення якої забезпечували б виконання працівником професійного боргу. "Соціальна ціна" реформування, як виявилося, різноманітна. Вона відображається і в загальних оцінках зміни життя, у песимістичній динаміці очікувань, що свідчить про масштаби "соціальної ціни" і про те, якою мірою вона визначена стартовими умовами [33].

Вказуючи на непомірну "соціальну ціну" реформування, слід мати на увазі, що вона навряд чи є свідченням тимчасового стану. Є підстави вважати, що вона характеризує определившуюся тенденцію, а соціальні пороки навіть за умови економічного розвитку можуть і не долатися, а ще більше посилюватися в процесі подальших змін. Реформаторські сили пострадянських суспільств, проголосивши необхідність руху в напрямку до економіки західного типу, але ігноруючи соціальну сферу, не наблизилися, а ще більше віддалилися від сучасних західних суспільств. Радянська система розподілу благ, на думку професора Мічиганського університету Ст. Шляпентох, була дуже близька по духу системі розподілу в західному світі. Ось чому всяке відступ від неї у бік відмови від соціальних гарантій є відступ не від радянського соціалізму, а від сучасного західного суспільства [1, 256]. Головне ж полягає в наступному: в процесі реформування значно погіршилися соціальні умови професійної і всякої трудової діяльності, що, зрештою, визначило й економічну неефективність здійснених перетворень. Вектори соціальних змін, що відбуваються в сучасних західних країнах і на пострадянському просторі, повернені в даний час, як в протилежні сторони. І ця різноспрямованість змушує замислитися над тим, до чого можуть призвести здійснювані перетворення.

Резюмуючи сказане, зазначимо, що соціальною є сфера взаємовідносин людей у зв'язку з присвоєнням матеріальних умов і засобів відтворення людини як суб'єкта суспільного життя. Стрижнем соціального є відносини власності - привласнення засобів виробництва, робочої сили, матеріальних благ і послуг.

Відносини власності характеризуються насамперед реально діючими механізмами володіння, користування і розпорядження засобами виробництва і робочою силою, що є визначальною соціальною характеристикою праці і обумовлює виділення соціальних суб'єктів, взаємодія яких утворює соціальну структуру суспільства.

Соціальність характеризує не тільки диференціацію суспільства за вказаними ознаками, але і взаємодію, взаємозалежність виділених за даними та іншими ознаками (багатство і дохід) груп, зв'язок між якими утворює цілісність товариств. Соціальний статус особистості (групи) є, таким чином, поняттям відносним, що характеризує місце і роль у цій цілісності однієї групи (особистості як представника групи) порівняно з іншою (іншими).

Обсяг матеріальних благ і послуг, необхідних для відтворення людини як суб'єкта суспільного життя (з приводу привласнення яких встановлюються соціальні відносини), носить конкретно-історичний характер. В даний час вони включають також предметно-речові реалії, які є засобом задоволення духовних потреб, і різноманітні послуги та умови (які є одночасно "задельными" факторами матеріального виробництва), що забезпечують отримання освіти, підтримання стану здоров'я (лікування, екологічно чисте середовище), загальнокультурний і професійний розвиток, рекреацію.

Доцільна соціальна політика повинна передусім сприяти людської зацікавленості в праці, стимулювати людську діяльність, спрямовану на виробництво національного багатства. Лише на цій основі можна забезпечити реалізацію гуманістично орієнтованих програм вдосконалення людських якостей і соціального захисту населення. Така політика повинна бути необхідним компонентом соціального реформування, оскільки саме вона зумовлює розширення соціальної бази реформ, зацікавлене участь широких мас населення в суспільних перетвореннях.

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Барг М. А. Категорії і методи історичної науки. - М: Наука, 1984.
2. Бердяєв Н. А. Філософська істина і інтелігентська правда // Віхи. З глибини. -М: Правда, 1991. -С. 11-30.
3. Бех В. П. Соціологія та соціальне // Социол. дослідж. - 1992. - №1. -С. 157.
4. Бодрійяр Ж. Система речей. - М.: Рудоміно, 1995.
5. Бєсков А. Від громадської думки до соціологічної теорії // Р. Беккер, А. Босков. Сучасна соціологічна теорія. - М.: Іноземним Грома. лит., 1961.
6. Бурдьє П. Соціальний простір і генезис "класів" // Питан. социол. -Т. 1. - № 1. - 1992. -С. 17-36.
7. Головаха Е. І. Життєва перспектива і професійне самовизначення молоді. - К: Наук. думка, 1988.
8. Гутник В. П. Соціальна держава: тупик чи можливість оновлення? // Куди йде Росія?.. Трансформація соціальної сфери та соціальна політика. - М: Річ, 1998. - С. 15-23.
9. Давидов Ю. Н. Введення. Теоретична соціологія і її історія // Нариси з історії теоретичної соціології XIX - початку XX ст. - М: Наука, 1994. - С. 5-6.
10. Данилов В. П. Падіння радянського суспільства: колапс, інституційна криза чи термідоріанський переворот? // Куди йде Росія?.. Криза інституційних систем: століття, десятиліття, рік 1999.- М.: Логос, 1999. -С. 11-28.
11. Дюркгейм Е. Про поділ суспільної праці // Е. Дюркгейм. Про поділі громадського праці. Метод соціології. - М: Наука, 1991. - С. 3-390.
12. Зайченко А. Майнова нерівність // Аргументи і факти. -1989. - №27.
13. Зайченко А.С. США-СРСР: особисте споживання (деякі зіставлення) // США. Економіка, політика, ідеологія. -1988. - №12. -С. 12.
14. Заславська Т. В. Соціальні результати реформ і завдання соціальної політики // Куди йде Росія?.. Трансформація соціальної сфери та соціальна політика. - М: Річ, 1998. - С. 3-15.
15. Заславська Т. В. Творча активність мас: соціальні резерви зростання // ЕКО. - l986. - № 3.
16. Заславська Т. В. Економіка крізь призму соціології // Російське суспільство на соціальне зламі: погляд зсередини. - М.: Моск. высш. шк. соц. наук, 1997. - С. 299.
17. Заславська Т. В., Ривкіна Р. Ст. Соціологія економічного життя. - Новосибірськ: Наука, 1991.
18. Коган М. С. Людська діяльність. - М: Политиздат, 1974.
19. Костенко Н. Ст., Оссовський Ст. Л. Цінності професійної діяльності. - К: Наук. думка, 1966.
20. Криза буржуазної "господарської етики" та зростання інтересу до Максу Веберу // Буржуазна соціологія наприкінці XX століття. Критика новітніх тенденцій. - М: Наука, 1986. - С. 92-100.
21. Лаврівський В. М., Барг М. А. Англійська буржуазна революція (деякі проблеми англійської буржуазної революції 40-х років XIX ст.).- М.: Наука, 1958.
22. Маркс К. Введення (З економічних рукописів 1857-1858 років) // К. Маркс, Ф. Енгельс. Соч. - Т. 12. - С. 709-738.
23. Маркс К. Капітал. Т. 1 // К. Маркс, Ф. Енгельс. Соч. - Т. 23. - С. 43-784.
24. Маркс К. Наймана праця і капітал // К. Маркс, Ф. Енгельс. Соч. - Т. 6. - С. 428-459.
25. Маркс К, Енгельс Ф. Німецька ідеологія // Маркс К., Ф. Енгельс. Соч. - Т. 3. -С. 7-54.
26. Мокляк М.М. Соціальні відносини: структура і форми прояву. - К: Наук. думка, 1986.
27. Нова концепція історії європейського селянства доби феодалізму // Суспільні науки в СРСР. - Сер. 5. - 1988. - № 6.
28. Печчеї А. Людські якості. - М: Прогрес, 1980.
29. Пилипенко Ст. Е. Організація. Праця. Ефективність. - К: Наук. думка, 1991.
30. Пилипенко Ст. Е., Піддубний Ст. А., Черненко В. В. Соціальний морфогенез: еволюція і катастрофи (синергетичний підхід). - К: Наук. думка, 1993.
31. Попов А. Багаті і бідні // Аргументи і факти. - 1989. - № 42.
32. Попова В. М. Стимулювання трудової діяльності як спосіб керування. - К: Наук. думка, 1976.
33. Попова В. М., Кунявский М. Б. Соціальна ціна запаздывающей модернізації // Социол. журн. - 1997. - № 3-4. - С. 20-27.
34. Руткевич М. Н. Діалектика та соціологія. - М: Думка, 1980.
35. Ривкіна Р. Персонажі і примари соціального світу // Знання - сила.- 1988.-№9.
36. Ривкіна Р. В. Економічна соціологія перехідною Росії. Люди і реформи. - М: Річ, 1998.
37. Сім'я і відтворення структури трудової зайнятості. - К: Наук. думка, 1964.
38. Упокорив В. М. Римська familia і уявлення римлян про власність // Побут і історія. - М: Наука, 1988. - С. 18-40.
39. Свідомість і трудова діяльність (ціннісні аспекти створення, вербальне і фактичне поведінка в сфері праці). - К.; Одеса: Вища шк., 1985.
40. Сорокін П. Проблема соціальної нерівності // П. Сорокін. Осіб. Цивілізація. Суспільство. - М: Политиздат, 1992.
41. Сунягин Р. Ф. Про деякі передумови культури Відродження // Питан. філософії. - 1985. - № 7. - С. 94-102.
42. Тарасенко в. І. Соціологія споживання: методологічні проблеми. - К: Наук. думка, 1993.
43. Травін В. І. Матеріально-речова середовище і соціалістичний спосіб життя.-Л.: Наука, 1979.
44. Фірсов Б. М., Кисельов В. Р. Структура повсякденному житті російських селян XIX століття // Социол. дослідж. - 1992. - № 4. - С. 3-14.
45. Франк С. Л. Політика та ідеї (про програму "Полярна зірка") // С. Л. Франк. Соч. - М: Правда, 1990.
46. Франк С. Л. Етика нігілізму // С. Л. Франк. Соч. - М: Правда, 1990.
47. ХайекФ.А. Дорога до рабства // Новий світ. -1991. -№ 7. - С. 177-230.
48. Чапская В. Майнове становище громадян в котре трансформується суспільстві // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 1999. - №3. -С. 63-75.
49. Чорноволенко В. Ф., Оссовський Ст. Л., Паніотто в. І. Престиж професій і проблема соціально-професійної орієнтації молоді (Досвід соціологічного дослідження). - К: Наук. думка, 1979.
50. Шкредов В. П. Економіка і право. Про засади дослідження виробничих відносин у зв'язку з юридичною формою їх вираження. - М: Економіка, 1967.
51. Шляпентох Ст. Е. Рівність і справедливість в Росії і в США // Социол. журн. - 1998. - № 3-4. - С. 250-258.
52. Шпакова Р. П. Криза трудової етики? // Социол. дослідж. - 1990. - №1. -С. 147-151.
53. Штаєрман Е. М. Мораль пригноблених класів римської імперії. - М: Изд-во АН СРСР, 1961.
54. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // К. Маркс, Ф. Енгельс. Соч. - Т. 20.
55. Ядов В.А. Роздуми про предмет соціології // Социол. дослідж. - 1990.-№2. -С. 12.
56. Lenski G. E. Power and Privilege. A Theory of Social Stratification. - The University of North Caroline Press, 1984.
57. Persell C. Understanding society. An introduction sociology. - N. Y.: Harper and Row, Publishers, Inc., 1977.
58. Weber M. Class status and power // Class status and power. Social stratification in comparative perspective/ Ed. by P. Bendix, L. Lipset.- N.Y.,-1966. - P. 21-27.
59. Shaefer R. T., Lamm R. P. Sociology.- N. Y.: McGraw-Hill, 1992.
60. The Continuing Debate on Equality // Class status and power. Social stratification in comparative perspective/ Ed. by P. Bendix, L. Lipset.- N.Y, 1966. - P. 47-96.

Контрольні питання

1. Специфіка соціальної сфери суспільства. Особливості соціальних відносин у порівнянні з економічними відносинами та правовими. В якому значенні вживається категорія "соціального", коли соціальна сфера та соціальні відносини суспільства розглядаються як специфічні, відмінні від інших його сфер і відносин суспільства?
2. Взаємозв'язок економічних, соціальних і правових відносин. Історичні приклади цих стосунків. Завжди ці відносини відповідають один одному?
3. Конкретно-історичний характер матеріальних умов життєдіяльності, необхідних для формування людини як повноцінного члена суспільства. Тенденції розвитку людського суспільства: обумовлює розвиток суспільства розширення обсягу благ і послуг, необхідних для максимального розвитку людського потенціалу суспільства?
4. Праця як найважливіший компонент соціальної сфери життєдіяльності суспільства. Які проблеми праці відносяться до соціальних?
5. Категорія "власність" як економічна, соціальна та правова. Можна соціальні проблеми звести до проблем "вдосконалення власності"?
6. Фактори, що зумовлюють соціальну структуру суспільства. Завжди соціальна структура носить ієрархічний характер? Чим це визначається? Що таке соціальна поляризація?
7. Основні напрями соціальної політики. Приклади соціальної політики різних держав. Будь-яка держава здійснює соціальну політику?
8. Які умови необхідні для створення "соціальної держави"? Соціальна держава: міф чи реальність?

Тематика рефератів

1. Соціальна сфера економічної життєдіяльності суспільства.
2. Праця в контексті соціальної сфери життєдіяльності суспільства.
3. Власність як компонент соціальних відносин.
4. "Позаекономічні" чинники соціальної диференціації.
5. Соціальна держава: сутність та перспективи побудови в сучасній Україні.
6. Моделі соціального захисту в українській державі.

<<< тому | зміст | вперед >>>