<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Яків Головацький. Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.

Лист 7. Мадярський візник; дорога через Тячів до Хусту; ярмарок; руїни замку над Хустом; подорож у товаристві селян до Поляни; дорога через Карпатську верховину; верховинці і їх торгівля; Мукачеве; Мукачівський замок

З Мукачевого 11 серпня 1839 р.

Любий друже!

Найняв я собі в Сегеті фіру до Тячева. Це мадярська бричка, яку не так часто побачиш; хочу її описати. Така бричка дуже подібна до так званих штаєрок: широка, плетена, добре окута, але тому, що верхні частини на «ребрах» по обох боках надто високі,- вона дуже невигідна. Найважливішим і найоригінальнішим є дашок з рогожі, інколи зі шкіри. Дашок прикріплений на чотирьох стовпах до осей прикриває цілу бричку і оберігає подорожніх від сонця та дощу. Бричка ця нагадує калмицькі та башкирські юрти чи кибитки, на яких кочові народи пересуваються з місця на місце разом з родинами. Нема сумніву, що й мадяри на подібних юртах прикочували до угорської землі. Ці юрти були перероблені на європейський лад, але зберегли деякі давні риси. Мій візник був «magyar ember», не дуже біліший від цигана, з підкрученими вусами, маленькими, вузькими очима під широкою, піднятою угору, крисою круглого капелюха «калопа». На потилицю й на плечі, прикриті чорною камізелькою, спливало чорне, розчімхане й так намащене волосся, що аж капало. Широкі штани, майже до колін, такі брудні, наче їх хто витягнув з комина, і коротка не дуже-то біліша сорочка з широкими рукавами - ось увесь його одяг. Але до цього мушу додати чоботи з підківками, а на однім з них зламану острогу. Говорив він тільки по-угорськи, по-українськи розумів ледве кілька слів, а я, як ти знаєш, по-угорськи небагато знаю, тому нам важко було порозумітися. І все ж я дізнався від нього, що їде з Коштіля до Тячева за якимсь паном. Не зміг я викликати в нього добрий настрій, хоча під час подорожі майже при кожній корчмі питав: «Jaska baa, що будеш пити горілку чи вино?». Він, напившись, завжди був якийсь похмурий...

Виїхавши з Сегета, минули міст... Мита не платили, бо вже перед тим мій візник навчив мене, що мита не платиться, коли їде пан, граф або студент. Згодом я дізнався, що в конституційнім угорськім королівстві шляхта (Nemes emberek) звільнена від податків і данин, отже, й від мита: увесь тягар несе на собі трудовий народ. По дорозі, що вела рівними полями вздовж лівого берега Тиси, стрічали ми валку українців з сіллю та зерном. Коли їм треба було напоїти коней чи волів, спинялися у чистім полі коло гостинця. Я бачив, як недалеко від возів горить вогонь, а довкола нього відпочиває група селян. Цей приставляє горщик з їжею, той витягає димку з вугілля, інші п'ють з мисочки квасне молоко чи їдять сметану з кукурудзяним хлібом. Воли, звільнені від ярма, пасуться далеко в степу. Коло Тячева довгим дерев'яним мостом переїхали знову на правий берег Тиси. Містечко Тячів лежить на рівнині на правому березі Тиси, а його мешканці переважно українці. Серед них трапляється шляхта, що свої привілеї або легітимації виводить ще з XIV століття. У 1329 р. угорський король Карло надав привілеї марамороським містам Тячеву, Хусту, Вишкову й Довгополі, а пізніше король угорський і польський Людовик надав такі права ще й Сегету. Є трохи дрібної української шляхти і в селі Драгова (Нямеші, як його називають від мадярського слова nemes). Є вони й по інших селах, побіч джерел ріки Уж чи Вагу. Але українця, власника маєтку, нема ніде, так як і словака. Все, на жаль, змадяризувалось. Звідси через Буштин заїхав я, нарешті, до міста Хусту (чи Фусту, як вимовляють прості люди). Чим ближче до міста, тим більше возів заїжджається на завтрашній ярмарок (8 серпня). На болотистих вулицях міста було важко розминутися. Звідти їде мадярська фіра, запряжена чотирма кіньми, наповнена зерном і кукурудзою: мадяр тріскає батогом, аж вуха заступає, тут знову поволі сунеться чумацький віз, запряжений волами, там напроти іде чоловік з високо накладеними на спину ситами, решетами й т. д. Там пливе група словаків у вузьких штанях і казайках.

На другий день вранці виглянув я з вікна на величезне подвір'я свого готелю, де відбувалися приготування до ярмарку й де зійшлася майже половина ярмаркового збіговиська. Тут розставляють столи, а жінки розв'язують коло них свої клуночки, виймають сало, вуджене м'ясо, припечену ковбасу, свіжі булки й калачі. Інші жінки приносять горщики, вони ще парують. Усе це ласощі для майбутніх гостей. Одне слово, була тут гостина під голим небом, смаковиті страви за невеликі гроші, але все таке брудне, що аж неприємно на це дивитись. І жінки, і горщики та інший посуд були, певно, не миті ще від минулого ярмарку. На другому боці під пристрішком розвішують на довгій жердці свої товари шевці, одягнені по-міщанськи, на мадярський лад. Тисячі намащених чобіт угорського крою з кутасом спереду виставляють на видноті. Тільки остріг їм бракує. Біля них розкладають словаки свої хустки, ситці, полотна. Гамір зростає, люди прибувають. Я вийшов на вулицю. Тут теж видовище. Бондарі, гончарі виймають і розкладають свої вироби... Посеред майдану у страшному болоті (яке покупці мусять забрати на своє взуття) вбивають палі, розтягають шнури й на них розвішують стрічки, червоні гарасівки, капшуки на тютюн, димки; а під ними на лавках у скляних баночках блищать перстені, сережки та інші коштовні дрібниці. Навпроти розвішують на кілочках всілякі шапки, капелюхи, юби, чуги, кожухи... Недалеко розташовані німецькі крамниці, там все можна дістати. А он там знову стелять селяни солому на болоті, і за наказом якогось панка, що стоїть поруч, розкладають позношені з возів мішки, укладаючи їх поряд. Начальник сам розв'язує верхні мішки й показує жито, пшеницю, ячмінь, овес, а найбільше кукурудзу.

Пройшовши вулицю аж до передмістя, я опинився на горі, де височать руїни замку. На стрімкій, зарослій кущами горі, попід яку пливе від Нанкова мала річка, визирають зелені мури - голі, порослі мохом, уже зовсім розвалені.

Виходжу поволі на перше узбіччя гори. Простір широкий, круглий, сягає до самого вершка, оточений зруйнованим насипом. Тут колись гарцювала багато озброєна рота лицарів і показувала своє уміння у турнірах і фехтуванні. Гордий магнат дивився з балкону, втішаючись слугами, котрі кожної хвилини на бажання пана готові були кинутися у вогонь і жорстоку різанину. Звідси покрученою стежкою між густими кущами ліщини й бузку видирався я по зарослому мохом хіднику до самого замку. Переступив місце, де колись була брама, а тепер лише розвалені мури направо й наліво, зруйновані коридори, стелі й склепіння, у глибині - зарослі кропивою пивниці; тут чудова стіна, мабуть, якоїсь вітальні, мальована напівзлинялою фарбою. А на долівці, місцями вимощеній дорогими плитами, росте кропива й інші дикі трави, між ними деколи прослизне гадюка або пробіжить ящірка і своїм шелестом порушує глибоку тишу. Ось тут біля закопченого вікна можна пізнати намальований кінець хреста, а під ним - людський череп. Цей череп справді на своєму місці. Все, що колись жило, затерлося, тільки цей символ смерті і руїни залишився і дивиться запалими очима та шкірить костисті зуби, наче сміється над суєтністю життя.

Оце, подумав я,- пам'ятка гордих мадярських вельмож, пам'ятка кривавих воєн не за батьківщину, не за добро народу, а за справи магнатів, які хотіли в шаленій гордості присвоїти собі панування над співгромадянами батьківщини, збирали полки втікачів та авантюристів, спровадили й нацькували варварів проти своїх громадян, і навіть запродали їм свою батьківщину та віддали на поталу й смерть мільйони невинного трудового люду тільки для того, щоб заспокоїти власну пиху і жадобу панування. У цих околицях вельможні родини Заполів, Бочкаїв, Весселіних, Текеліх, Бетленів у XVI і XVII ст. ввели тисячі найманців, щоб здійснити свої егоїстичні заміри. Цей замок і подібні до нього зовсім не залишки вищої культури, це пам'ятки неволі, бо замки, збудовані колись на недоступних скелях, захищали тільки жорстокого володаря палат й «велич» гнобителів народу, а не добробут і щастя країни. Я ручаюся, що на Верховині, під Чорногорою, не знайдеш жодного замку чи залишків руїн. У неврожайних горах, серед незайманих лісів у селянській простоті слов'янина було більше освіти. Навіть, сьогодні під стріхою курної хати знайдеш більше людяності, більше чемності, ніж на буйних, розкішних рівнинах Дебречина й Великого Вараду в золочених палатах магнатів... Де ті горді вельможі? Чи досягла їх рука справедливості? В руїнах лежать заплямовані неправдою і жорстокістю мури, а народ усе перебув, залишився такий чистий, такий свіжий, як хвилі Тиси, яку, щоправда, не раз скаламутить буря, але річка швидко роз'яснює своє обличчя. Той народ сьогодні топче руїни тих стін, перед якими колись згинав коліна.

Я повернувся знову до міста. Тут таке збіговисько, тіснота, гамір, що важко вирватися. Один торгує, другий кричить, третій тягне, четвертий штовхається, п'ятий клене, шостий лає, сьомий вітається, а інші б'ються - така мішанина, що не можна навіть описати. Тут збився докупи натовп людей, а там уже розступились; там кілька мужчин, одягнених по-гусарськи, ідуть з буками і кричать: hatrab, hatrab (назад, назад), за ними п'ять циганів грають мадярської, а два хлопці - один у казайці, другий у сільському одязі, оба в солдатських шапках на голові, один бряжчить шаблею, другого б'є по ногах гусарська торба - обидва викидають ногами, свищуть, верещать на ціле горло, а коло них чотири гусари теж місять болото ногами в такт, і цим додають охоти іншим, люди розступаються, а якась жінка хреститься і спльовує.

Пообідавши в готелі, роздумував я, куди тепер податися; нарешті перемогла цікавість ще раз подивитися на гори, які так схвилювали мене. Повернув на північ. За містом минали мене, вертаючи з ярмарку, чоловіки, жінки, що йшли пішки або їхали волами. Але не бачив я п'яних, як це часто буває у Галичині. Причина, мабуть, така, що тут п'ють менше горілки, а більше вина. Приєднався я до однієї групи селян і питаю: «Звідкіля ви, люди?» - «З Поляни»,- відповів старший ґазда. «То я до вас пристану, бо й моя дорога веде через Поляну».- «Добре,- відповів,- то підемо разом, а в мене переночуєте, Ваш мисть (Ваша милість)». Ішли ми разом, а що були в них коні без вантажу, то я трохи йшов пішки, а трохи їхав. Дорога тягнулась над кам'янистим коритом ріки, ніде не було села, тільки по боках на берегах стояли хрести. Не знав я, з якої нагоди, аж пояснили мені, що тут у горах, переважно при дорогах, точніше, стежках значать хрестом місце, де близько джерельце й чиста вода. Коло цих криничок знайдеш одну або кілька глибоких дерев'яних ложок, якими спраглий подорожній може черпати воду, а напившись, знов її лишає на місці. Я питав, хто дбає про таку вигоду для подорожніх? На це відповіли: «Кожний добрий чоловік це зробить - у нас уже такий звичай». Дорогою ставив я селянам багато запитань, і вони пояснили мені чимало зі свого життя, господарства й місцевих звичаїв.

Нарешті, під вечір, звернувши направо, прийшли ми до села Поляни, що лежить над якоюсь річкою, де гуркотіло кілька млинів. У дворі мого господаря усі вже спали; відчинили, засвітили, я увійшов до кімнати через високий поріг, у хаті було дуже душно. Господиня спала на ліжку, дитина в колисці, інші діти й челядь хропіли на лавках і за піччю. Хата була курна, тобто без комина. Таку хату я Тобі описав уже з Галичини. Стіни внизу підмазані білою глиною, але верхня частина й стеля чорні, як комин. На одній стіні висіли ікони бозна-якого святого, бо були анітрохи не біліші від стіни. Господар приніс мені гладущик зі сметаною, вівсяний коржик, бульбу, свіжу бринзу усе переді мною розклав і попросив їсти. Хотів мені постелити в хаті - на лавці або на печі чи на долівці, а коли я казав, що тут надто душно, то завів мене на горище. По драбині виліз я на свіже пахуче сіно, накрився і спав так добре, як на перинах. Коли рано поглянув на світ, побачив, що я у долині, оточеній довкола горами... Прощаюся зі своїм гостинним господарем і кажу йому про своє бажання побувати в горах. Але господарі налякали мене, що там непрохідні місця, бездоріжжя і пустка. Я вибрався менш гористою околицею на Довге, Кушницю, Росоші, Дусино й Бистру, а звідти вийшов на биту дорогу, що веде з Галичини через Верецьке до Мукачевого. Цим шляхом дійшов до Мукачевого.

Височина, чи краще вживу місцеву назву - Верховина, через яку довелось мені йти, з будь-якого огляду заслуговує на увагу етнографа, бо нема найменшого сумніву, що в околиці джерел Чорної і Білої Тиси досить пізно оселились вихідці з Галичини. Певне й те, що мешканці Верховини першими її заселили. Це доводить їх побут, спосіб життя, одяг, мова й перекази. Якщо гуцули займаються майже лише випасом худоби і їхні села трапляються зрідка, хати розкидані, то тут ліси вже сильно вирубані, викорчувані, заорані, а на їх місці росте пшениця та інше збіжжя. Села досить численні, розташовані одне коло одного. Гуцул любить коней, овець, а верховинець - рогату худобу, що дає йому молоко й допомагає удобрювати землю. Одяг гуцула, головно штани, широкий, у верховинця - вузький, пасований, дуже подібний до одягу давніх панонів на стовпі Трояна. Верховина єдина у всьому слов'янському світі зберегла оригінальний одяг дівчат. Як любо поглянути на скромну дівчину в барвінковому віночку, стільки разів оспіваному у слов'янських піснях. Тут ходять у віночку щоденно, тим часом як в інших місцях надівають вінки тільки на весілля. Не ймеш віри, яка тут активна торгівля, вона наче ланцюгом єднає усіх горян від румунського кордону до Слезька й Морави. Торговельна дорога, по суті, незалежна від політичних розпоряджень, тому, мабуть, стара, праслов'янська. Верховина розташована всередині цього ланцюга. Верховинці ходять до гуцулів, купують у них овець і женуть їх полонинами до своїх осель. Тут приходять у певний час купці, яких радо приймають і частують. Кожний господар намагається якнайкраще прийняти гостя. Потім сходяться рихтарі з певного округу й укладають на цей рік або на сезон ціни на вівці, барани, ягнята, залежно від пори. Ціна зветься токма, а укладати ціну - токмити. її оголошують по всіх селах і ніхто не сміє продавати ні дорожче, ні дешевше. Верховинці дуже чесні. Можеш сміло позичити на слово без ніякого підпису тисячі - і будь певний, що у визначений строк або поверне гроші, або буде просити продовжити термін. Закуплені вівці женуть тоді купці до своїх сіл, пасуть їх весною і літом, угноюють кошарами⁷ свої поля, а згодом продають більшим купцям, що, зібравши отару з кількох тисяч, переганяють її хребтом Карпат (Бескиду) аж через моравський кордон. По селах у шинкарів наймають сіно на нічліг і поживу для овець за квитанції, а продавши вівці, при поверненні з Оломоуца або Густопечі, сумлінно виплачують. Таким чином гуцульська худоба дістається до чеських та німецьких міст... На галицькому боці господарі з Ся-ноцького або околиць Ясла, які торгують, ходять по вівці у Стрийську верховину до бойків, де в маєтках графа Олександра Потоцького рихтарі на 40 сіл встановлюють одну токму. Звідси та від гуцулів походить улюблена «угорська бриндза», що розходиться по всьому австрійському цісарстві.

У суботу пополудню прибув я до Мукачевого. У місті містився єпископат слов'янського обряду, що ще й тепер зберіг цей титул, хоч резиденція єпископів тепер в Ужгороді, що лежить на лівому березі бурхливої Латориці. Але того дня важко було мені самому оглянутися у місті, бо падав сильний дощ, і я, весь промоклий, мусив у першу чергу обсушитись. Потім пішов на вечерю до готелю, де була кав'ярня і, мабуть, цукорня.

Вранці вийшов за місто з південного боку. Дощ перестав падати ще вчора, через ніч вода спала, ранок був доволі гарний, мряка опала, блакить неба ставала все яснішою. За містом на рівній площі стоїть стрімкий шпиль, на якому біліють мури фортеці й замку, відновленого, побіленого й покритого черепицею після пожежі 1834 р. На вежі б'є годинник. Підійшов я під вершину, обсаджену виноградом, через поляну, що лежить під замком, і широкою битою дорогою, яка веде вгору, дістався до мурів. Перша, друга і, здається, третя брами привели на маленьке подвір'я, де мешкають охоронці замку. На подвір'ї глибока криниця з дуже холодною водою. Нарешті увійшов до малої, мальованої каплиці. На вівтарі стоїть картина доволі талановитого художника. Світло, що падало з ясних вікон, оживляло риси постаті з небесною усмішкою, з поглядом, зверненим понад усе земне. На правому боці лави сиділи тутешні в'язні в цивільному одязі й без кайданів, за ними солдати, а по боках і по кутах заковані арештанти в тюремному одязі. Богослужіння уже почалося, грали малі органи, а солдати співали по-німецьки якусь побожну пісню. По богослужінню священик, дуже заїкаючись, прочитав Євангеліє по-німецьки, і всі почали розходитись. Із замкового двору відкривається чудовий вид на просторі південні луги. Це море зелені - без кінця і краю. Видно ціле місто, розташоване на рівнині, за ним блищить Латориця, а між виноградом біліють мури василіанського монастиря. Із садів підіймається його церковна вежа.

Я вернувся у місто, де на вулицях було вже доволі людно. Ремісники в мадярськім та німецькім одязі, жінки й дівчата, вдягнені як словачки, ішли або до католицького костьолу, або до православної церкви. Відвідав я спершу костьол, потім - стару дерев'яну церкву. Зсередини вона подібна до звичайних церков на Південній Україні і є наче наслідуванням візантійського стилю. Такого ж стилю й ікони.

Нова церква будується. Мури вже стоять, навіть покриті дахом, але через неуцтво будівничого все завалилося, а головні стіни потріскали аж до фундаменту. Після богослужіння я пішов до священика й за своїм звичаєм питаю його, чи може показати мені якісь старі рукописні пам'ятки або інші старовинні речі. Але душпастир відповів, що цим не займається і що йому зовсім не цікаве це старе шпаргалля; крім того, тут нічого нема, а якби й було, то хай собі лежить. Втім, надійшов якийсь молодий священик, і ми почали розмовляти спершу по-українськи, потім по-угорськи, а потім знову по-українськи. Я тим часом побачив картину в рамах за склом. Читаю підпис. По-українськи написано: Пашкевич Єріванський, а внизу - відомі вірші. Питає мене священик, чи знаю, що Пашкевич родом з Угорщини, син українського священика. Тут обидва почали мене переконувати, що це безсумнівна правда, що є такі, які знали його батька і були його товаришами у Вихварській гімназії. Подібні перекази ходять і в Галичині, і, може, колись Галицька Русь буде сперечатися з Закарпатською Руссю про його батьківщину, хоча добре відомо, що батько цього великого полководця був колегіальним радником у Полтаві. З болем відійшов я від цього непривітного священика, бо хотів ще оглянути монастир. Пішов через міст на Латориці, далі передмістям чи селом з українським населенням і поміж величезними садами дійшов аж до монастиря, оточеного мурами й обвитого виноградом. Будова велика, мабуть, на два поверхи, церква мурована, також доволі велика. Допитався я до ігумена. Високий чоловік з бородою на грудях, з довгим волоссям, прийняв мене досить чемно. Надійшов ще другий (мабуть, професор), а я сказав, з яким наміром прибув сюди. Вони обидва порадилися по-угорськи, нарешті, сказав мені ігумен, що не може показати архіву та бібліотеки, бо архимандрит, який має ключі, виїхав і повернеться за кілька днів. Тоді можу прийти знов. Я попросив, щоб мені бодай костьол показали, може, там є які старі книги або ікони, або, може, знайду там щось з релігійних пам'яток, але й цього мені не дозволили. Отже, про цей монастир знаю тільки те, що знав давніше, а саме, що закладений і заснований за Федора Коріятовича, який десь між 1330-1340 pp. (не пам'ятаю добре), переслідуваний великим князем Ольгердом Литовським, утік з Поділля в Угорщину до короля, мабуть, Роберта й від нього одержав замки Мукачеве, Угель та інші. Цей литовський князь пожвавив дух і релігію тутешніх русинів, закладав монастирі й церкви. Йому завдячує своїм існуванням і цей монастир. Крім того, є на Мукачівщині п'ять василіанських монастирів, а на Пряшівщині - два. Задзвонив дзвінок до рефектару, я уклонився священикам, і, можеш уявити собі, в якім настрої була моя душа. Нема що робити з цими вигідними панами; знаєш, що хваляться своїми відомостями, не вірять чужинцеві, і людина мусить терпіти їхні примхи. Краще мати справу з простим селянином. Що не запитаюся його, відповість чемно, попрошу, то заспіває, що вміє, а що не вміє, то прямо каже: «не знаю», «не скажу», і я знаю, як судити й розцінювати його слова.

<<< назад | зміст | вперед >>>