<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Іван Вагилевич. Берди - в Уричі

Ніде поезія природи не проявляється з такою силою, як у горах, де земля немов піднімається до неба, нагадуючи рай, а небо, небо - ніби сповнене живих почуттів. Людина в горах облагороднюється, збагачується духовно; з'єднуючись з природою, вона ніби відчуває биття її серця, осягає велич життя і єдність усього живого на світі - від хробачка, що повзе у траві, до орла, що ширяє в піднебессі, купаючись в сонячному промінні. Невипадково люди гір сповнені великої моральної сили.

В горах навіть не поет стає поетом, перевтілюється в зір і слух, бо є на що подивитись і є що послухати.

Однак гори, як і людське життя, мають свій лад і свій нелад. Якщо гора розкрилиться у тисячі кичер, грунів, ділів і горбів і на її вершечку розвіситься туман, а її бедра опереже ліс, а з її підніжжя розбіжаться яруги з довгими рукавами ущелин, а в них тисячі джерел стікаються в потоки, струмки, що збігаються в річки, а понад потоками, струмками, річками - зелень кущів і поодинокі дерева, а під двома ланцюгами кичер, грунів і горбів простелеться долина з полянами і нивами, а серед зелені садів - село з загородами, оборогами, вулицями і дім божий з трьома банями і трьома хрестами,- то це ознака гірського ладу. А коли гора розколеться в дебри і в небо знімуться стіни берд, по яких розбризкуються потоки, щоб кипіти в порогах, а біля їх стін відкриваються провалля, з яких стирчать татри і бовди,- то це нелад гір. Якщо в ладі - гармонія, то в неладі - неспокій; при ладі око і вухо, а за ними душа заспокоюється, при неладі, навпаки,- душі немов чогось невистачає, і це викликає внутрішню стривоженість, яка спонукає до роздумів, збуджує думку аж до прагнення людини усвідомити своє єство, сутність буття. І справді, нелад гір має те до себе, що при усій своїй зовнішній дисгармонійності викликає якусь внутрішню довіру, переконаність у вічності моральних цінностей, їх перемозі над грубою фізичною силою.

Невипадково там, де нелад природи, часто можна натрапити на залишки пам'яток стародавніх культур - отих забутих свідків занімілої, проте освяченої віками величі минулого життя, а попри це - можна зібрати кілька збережених спогадів про них. Однією з таких пам'яток є берди в Уричі, розположейі й чотирьох милях від Дрогобича і в семи від Стрия. Вони цінні і тим, що, крім залишків самої пам'ятки, збереглися і предвічні спогади про неї.

Приступаючи до опису цих берд, насамперед кількома штрихами схарактеризую місцевість.

Околиця бердська творить собою висоту у чорнопільській віднозі Карпатських гір, що тягнеться між ріками Стриєм і Дністром. Сама віднога спадає п'ятьма терасами до Дністра, а від Стрия піднімається вертикально і розсипається кичерами і горбами, а на кичерах - чорний ліс, між кичерами і горбами - зелений і поляни; а на горбах - ліщина, терен, глід і ниви, а під горбами - долини. Кичери розділені проваллями, а горби - ярами. В проваллях і ярах джерела і потоки спливають у дністрові притоки Смольницю, Бистрицю, Тисьменицю, а також у ріки Стрий і Стиняву; а над ними - села Кропивник, Східниця, Довге, Ямельниця, Сопот, Урич, Підгородці, Крушельниця, Тустановичі, Трускавець, Колодниця, Орове і Стинява.

Мешканцями цього краю є бойки, які.ведуть напіврільниче, напівскотарське життя, займаючись народними ремеслами і промислами, а як горяни із строгою зовнішністю вони сповнені душевної гордості, переконаності у власній вартості, відзначаються впевненістю поведінки і замилуванням до поезії. Звідси їхня пошана до минулого і розуміння його ваги для потреб сучасності.

Самі берди - з пісковику і зосереджені у трьох групах під ланцюгом напівлісистих і напівголих пагорбів, що знімаються над долиною з її річкою, ярами, кущами, полями, нивами. А ось виглянули плоти, хижа з вікнами, стодола, обороги, сад, стежка й вулиця, друга, третя хижі - ціла її жменя, церква з трьома банями і трьома хрестами - це село Урич.

Головне скупчення берд знаходиться на відокремленій височині відноги Гостенця, яка на півдні спускається в широкий яр з дорогою і потоком Церковним, де раніше був ще й ставок Шолудивого Буняка¹. На заході бачимо заглибину кітловини, яка своїми берегами губиться в чорному лісі, що на горі «За Вороновим». Головним її рукавом є яр «Під Вороновим» з потоком Гусячим. Цим яром в'ється дорога до Дрогобича.

Південне скупчення берд спинається на узбіччі Старого горба за потоком Церковним. Північне - дещо більш віддалене - піднімається біля підніжжя гори «За Вороновим» над потоком Гусячим. Усі три скупчення оперезані більш чи менш густим ялиновим лісом, серед якого де-не-де зустрічаються буки, а на стінах і вершинах берд вкорінилися купки карликових дерев і кущів. Що не берда - то хаос навалених на себе брил з вертикальними стінами, щовбами і шпилями, які ніби тільки на те й зіп'ялися і наїжачились, щоб при першій нагоді розсипатись. І все ж цей хаос і нелад об'єднує тут оцю забуту, застиглу у мовчанні і сувору природу з природою живою, промовистою і привабливою.

Дорога до головного скупчення берд, звиваючись з півдня попри його східне крило, губиться в бучині, і, чим вище, стає щораз прикрішою, заваленою камінням та врешті через широку браму і фіртку при ній у стіні мурованій з каменя приводить нас на бердське подвір'я, заросле травою та окремими деревами й закидане румовищем. Його ширина - щонайбільше тридцять п'ять, а довжина - п'ятдесят стіп. Від самої брами й фіртки збереглися лише залишки, однак по подвійних склепіннях видно, що брама зазнавала переробок; збереглися навіть сліди її фортечного характеру. Тепер згаданою дорогою не ходять, лише - стежками: однією, що веде попри скелю великого крила від півночі, а другою - від сходу поміж арками малого крила.

Велике крило бер да складається з двох великих скель пісковику. Скеля справа - нижча, більш шерхава. З подвір'ям вона з'єднана на зразок величезної вежі. На ній немає жодних слідів обробки, крім залишків дев'яти східців, що ведуть у вхід печери в підземелля, її круглястий шпиль назвали «скаменілим велетом». Зліва своєю нижньою частиною скеля з'єднується з тією, що праворуч, в єдину стіну склепінь, що западається проваллям в гущавині лісів. Від подвір'я скеля поділена щілиною, затіненою розлогим буком. Цей пісковик на південь і схід спадає майже вертикальною шерхавою стіною, в тріщинах якої закорінилися кущі і дерня. Здається ніби гора, обдерта з землі, пнеться в піднебесся, або ж - зачарований замок, покритий камінною лускою стоїть тут пусткою з предвічних часів. Зате західна стіна скелі розпалася на дві частини. Менша з них обривається єдиною вертикальною брилою, яка сперлась на над-брамному поверсі, більша - складається з чотирьох скупчень брил, подекуди ніби зрослених з землею і покритих зеленими кущами. її північна стіна ще більше порізана розщелинами і гостряками.

Ця скеля заслуговує на особливу увагу, оскільки в ній збереглося найбільше слідів давньої культури.

Приглянемося до них по черзі. За подвір'ям у гущавині дерев і кущів скривається викована у скельному виступі криниця на півтора сажня в довжину і ширину. Від неї в'ється стежка до входу в підземелля.

На подвір'ї, у високому склепінні з півночі відкривається виковане в камені заглиблення приблизно на дванадцять стіп довжини, вісім - ширини і шість - висоти, а зліва - також викована лава на дванадцять стіп довжини, десять цалів висоти і такої ж ширини. З правого боку видніються залишки також кованої долівки. Середина долівки, як і стелі, вижолоблена. З обох боків жолоба залишились сліди окуття.

Біля згаданого заглиблення зліва видніють залишки семи сходів, що ведуть на терасу; з неї є вхід до заваленої камінням кімнати з круглим отвором над згаданим заглибленням.

Понад мурованою стіною, що з'єднує обидва крила берда, видніють діри і сходи, що ведуть на його вершину, і якщо вдасться будь-яким чином видряпатись до круглих дверей, то звідти п'ять сходів веде на терасу, а з неї входимо на галерею, довжина якої вісімнадцять, а ширина - сім стіп і яка має коване поруччя. На цій галереї у вигладженій стіні відкриваються круглі двері (їх висота п'ять, а ширина - чотири стопи) з грубим окуттям і дірами від завіс. Біля порога двоє сходів. Це є вхід до приміщення, яке має вигляд дупла, найбільша висота якого сягає семи, а ширина і довжина - восьми стіп. З цієї самої тераси направо по виступах ідеться на ще вищу галерею, ніби завішену над нижчою. її довжина - тринадцять стіп, ширина - чотири, а поруччя знаходиться на висоті чотирьох стіп. Це - найвище з доступних місць урицьких берд. З нього відкривається краєвид на Карпатські гори з їхніми хребтами і відногами. На них видніють білі клубки - це мряки, що зачепились за їхні вершини, і сірі клапті поля, і чорна тінь вікових лісів, а серед них звиваються долини з ясними, темними і сірими смугами полів і розкиданими селами. А ще далі синіє широкий простір і дві світлі стьожки. Це - стрийські і дністровські рівнини з ріками Стрий і Дністер. А у трьох різних напрямах зосереджено більше білих плям з яскравим мерехтінням блискучих вершків та сірими і темними смугами поруч - це міста Стрий, Дрогобич і Самбір з їхніми білими будинками, вулицями, площами, церквами і костьолами.

Мале крило берда, незрівнянно нижче та більш розкидане, спускається на похилість гори і навіть окремими відірваними брилами засвідчує про поєднаність з двома іншими скупченнями скель. З великим крилом воно з'єднується мурованою стіною. Стежка до нього в'ється попри муровану стіну і гурт буків до двох чубатих скель - найвищих вершин малого крила. В'ється вона поміж камінними завалами і веде на терасу, орієнтовану на схід. Сама тераса від півдня перетворюється на закриту галерею брилою, яку наче хто навмисне закинув сюди. Далі на схід у хаосі звалених брил бачимо щось, наче опрацьоване людською рукою, якісь опуклі та вигладжені форми, що нагадують уламки розбитої скульптури, порозкидані в неладі і знищені частково діяльністю людини, а частково зубом часу. З точки зору археологічної це місце берд, можливо, найважливіше, хоч у цьому крилі немає нічого замітного, крім входу у печери підземелля, розположеного неподалік в'їзду на подвір'я.

Тепер поглянемо на інші скупчення берд.

Південне скупчення - це хаотичне нагромадження брил, опоясане зеленим поясом з ялин і тут, і там заросле кущами і дерном. Воно не відрізняється нічим особливим, що заслуговувало б на пильнішу увагу, окрім того, що до нього примикав камінний берег ставка.

Зате північне, більш віддалене скупчення скель, яке своїми вертикальними стінами з трьома шпилями, з своїми арками і гостряками гордо знімається понад верховіття ялин і сповнене похмурої краси. Тут брили скель також обвішані зеленню кущів і дерня. Стежка до них в'ється поляною, а потім по камінних завалах і виступах веде на бердську стіну, з нутра якої широко відкриває свою пащу справжня безодня. Народ зве її «студнею». Це - найнижче розташоване місце берд, куди досі ніхто не спускався, окрім хіба що предковіч-

них чорнокнижників. Це, очевидно, і є головний вхід у підземелля². Зрештою, і це скупчення скель з головним поєднувалось, очевидно, наземним насипом. Оцей фрагментарний і сухий опис урицьких берд достатній, як на нашу думку, з археологічної точки зору. Інший опис, напевно, склав би поет або ж художник, які, як відомо, наділені особливим даром зображення життя в усій красі і повноті його барв і звуків. І на це, мабуть, довго не доведеться чекати, бо багато про ці берди оповідають туристи, натовпи яких щороку прибувають сюди, і залишають на скелях свої імена, щоб з віковими пам'ятками увійти в історію³.

Перш ніж приступити до історії Урицьких берд, вважаю своїм обов'язком сказати про те, з яких джерел черпав історичні дані. Безумовно, насамперед з уст сільського люду. Однак з огляду на те, що від часу закладення села Урича минуло щойно двісті років, я брав до уваги перекази, зібрані в таких старих селах, як Орове, Крушельниця, Синєвідсько Вижнє, вважаючи правдивими ті відомості, які повторювались у багатьох переказах, не відкидаючи водночас і менш відомих подробиць.

На питання, хто, коли і для чого викував у скелях печери, криниці, ходи і галереї, хто після того у них проживав, народна традиція, збережена у старих переказах, дає відповідь лише окремими сюжетними мотивами і відомостями. Ці відомості заслуговують на увагу радше з огляду на їх оригінальність, ніж на їх історичну достовірність. Немає в них і якоїсь історичної обгрунтованості, крім хіба що деяких і то неясних натяків. Зі старих переказів збереглися дві, роз'єднані часом оповіді. Перша стосується викуття берд, друга - заселення і прогнання з них татарів⁴, причому саме тут згадується отой страшний напівдемон Шолудивий Буняк.

Отож, у передвічні часи, коли попід горами селились Велети, один з них, обравши собі садибу на бердах, наказав нечистій силі викувати в них палац, і однієї ночі ще до третіх півнів цей палац було викувано. Однак, прослухавши півнів, велет сам скам'янів. Цим кінчається перша оповідь.

У другій ідеться про те, що, коли татари на чолі з отим страшним напівдемоном Шолудивим Буняком з пархами (шолудами) на голові, повіками аж до землі, які челядь за його велінням піднімала золотими вилами, і з відкритим животом зайняли Галицько-Волинське князівство і підступили під місто Бич над рікою Тисьменицею (тепер село Тустановичі⁵), його міщани закрились у місті і, надіючись на міцність оборонних валів, на справність свого озброєння і запаси живності, виявили спротив ворогові. Так тривало деякий час, поки Шолудивий Буняк не вдався до такого підступу. Зробивши вигляд, ніби хоче з бичанами вступити в переговори, переказав через своїх послів, що відступить від міста, коли дістане від них невелику данину у вигляді одного голуба і горобця від кожного будинку. Бичани погодились. Але коли принесли голубів і горобців, Шолудивий Буняк казав попричіпати під їхні крила губку, запалену і обвинену сірчаними нитками, від чого здійнялась пожежа у місті. Під час пожежі у місто вдерлись татари. Так було знищене місто. Крім взятої здобичі, самі мешканці загинули в січі, за винятком горстки бранців і деяких втікачів, які дали початок Дрогобичу (Другому Бичу). Після цього Шолудивий Буняк осів у бердському палаці в Уричі, де звів огорожу з каменя, а в ній в'їзну браму і від південного берда високим насипом відгородив став, з'єднавши другим насипом північне бердо, де обозом осіло його військо. Тут він склав свою здобич, що складалася з парчових і шовкових тканин і скринь із золотом і сріблом, і з ними закрив тисячі полонених.

Аж одного разу горою Старий горб йшли музики, що поверталися з весілля у Східниці додому в Крушельницю. Побачив їх сторож з палацу, дав знати Бунякові і той наказав їх закликати. Шолудивий Буняк шаленів з веселості, розпочалась пиятика і танці. Однак музиканти розглядались, де можуть бути скарби і порох, і вирішили забрати, що зможуть, зі собою, а палац з мешканцями зірвати в повітря. Тому, коли їх частували, вони напої виливали за пазуху. Так трапилось, що коли Шолудивий Буняк і його свита і челядь настільки впились, що попадали без притомності, тверезі музиканти забрали стільки, скільки могли винести, і, залишивши запалені свічі у бочках з порохом, пішли своєю дорогою. Відійшли доволі далеко, аж почули гук, від якого земля затряслася. Так палац був зірваний в повітря, і під звалищами кімнат, переходів, галерей були похоронені мешканці. Лише Шолудивий Буняк врятувався і на золотій колісниці від'їхав у напрямі на Угорщину. Однак на границі колісниця розбилася об бук і запалась під землю. Дехто додає, що сам Шолудивий Буняк запався під землю разом з колісницею. Однак і музиканти не уникли покарання: їх наздігнала погоня і на ганьбу повідтинала їм вуха. їхніми потомками в Крушельниці є Чулевичі, яких на пам'ять цього понині називають безушками.

Відтоді у звалищах бердського палацу ніхто не живе, окрім тільки, як дехто додає, кривого чорта, який недавно проходжувався тут з запаленою люлькою.

Тепер кілька слів коментаря до цих оповідей. Згадка про Велета у першій з них справді має якийсь - історичний сенс. Між південно-руським людом, зокрема бойками, живе багато згадок про велетів. Визначено навіть місце їх заселення на Ополі між двома Липами⁶. В народному розумінні поняття велет ідентичне з гігантом. З історії відомо, що велети були окремим слов'янським плем'ям, яке проживало на пограниччі з Литвою, а згодом над Лабою і навіть окремими вітками - у Бельгії та Британії. Згодом в середньовічні часи знаходимо багато згадок про мужність і волелюбність цього племені⁷.

В другій оповіді багато свідчень також не позбавлені історичного смислу. Зокрема, тут в образі татар і Шолудивого Буняка збереглась пам'ять про грізну навалу на Русь монгольських орд під проводом хана Батия. Саме цю постать народна уява змалювала і передала потомкам у вигляді страшного напівдемона Шолудивого Буняка. Крім того, поданий в оповіді спосіб здобуття татарами міста Бич нагадує спосіб, яким колись княгиня Ольга здобула столицю древлян Іскоростень. Тут відображена також підступність татар, які, як відомо, діяли не лише силою, а й хитрістю. Відтинання вух татарами також пов'язане з їхнім звичаєм, якого вони дотримувались на знак своєї перемоги. Навіть згадку про чортів в оповіді можна вважати доказом, що мешканцями палацу якийсь час були татари. Одне тільки суперечить правді - порох, вжитий для висадження замку. Хоча відомо, що татари у битвах першими вживали порох, який в руських літописах зберігся під назвою живого вогню.

З свого боку додам. В самому характері орієнтації розваленої скульптури в малому крилі головного берда на схід сонця, а обох галерей на вершку великого крила - на захід,- наочно відображене якесь вище, очевидно, релігійне їх призначення. Не буде навіть суперечністю припустити, що в глибині за входом до печери, зокрема у північному берді, донині існує святиня богів з постатями людей і звірят, де ще довго після прийняття християнства прихильники старих богів разом з своїми жерцями приходили тут віддавати їм честь. І народ згадує про предвічні золоті престоли, чаші, птиці і коні, і що там ходили чорнокнижники.

Про це підтверджують також знахідки в печерах костей, залишків зброї, черепів, грошей тощо. Зрештою, можна не сумніватися, що урицькі берди, розміщені у так недоступному місці серед гір і вікових лісів, були надійним захистом люду під час нападів численних ворогів: татар, турків, волохів, а також - для опришків, які тут збиралися перед своїми походами, а після них складали відібрані гроші або ж окремо ховались перед погонею смоляків. Ще й тепер доводиться знаходити сліди притулку люду і гостини опришків у цих бердах. Це - хрестики, видовбані у скалах, і казанки з грішми.

На цьому кінчаю в переконанні, що мої спостереження є тільки упорядкованим матеріалом, і в надії, що незабаром інший письменник-мандрівник, здібніший від мене, використає мою працю для своєї. Я ж радий, що першим вирвав з забуття пам'ятник предвічної культури наших далеких предків слов'ян...

1843 р.

<<< назад | зміст | вперед >>>