<<< назад | зміст | вперед >>>

Подорожі в Українські Карпати

Микола Устиянович. Ніч на Боржаві

(Образець з угорської Верховини)

Чи тямите ви, почтенні мої читателі, осінь 1841-го року? Була то осінь дуже хороша, суха, весела, яких мало, а в Верховині також і найстарші віком люди не пам'ятають. До св. Николи не було ще морозу, а перший сніжок зачав порошити аж на самий св. вечір. Через весь падолист аж до половини грудня зеленіли гори як в маю, ягідник і яблуня цвіли вторично, худібка іграла по полонинах, птиця гомоніла по воздухах, потоки хохотали будьто милий з милою в утішних роз-говорах, діброви шевеліли, і вся природа дихала життям. Охоче стинав рухавий верховинець молоді запусти ліса на спаль для управи під яре жито, вівчарі дули жваво в трумбети з полонин до села, а з села відповідали їм ладкання чорнобривих красавиць та веселі ігри діточок, та лопкання розколисаних терлиць. Всюди було весело і мило. О! Бо ж то всегда весело і мило, як праведное гріє.

В таке-то время покортіло мене поскочити до сусідньої Угорщини в Мараморош. За чим? спитаєте, мої почтенні читателі. От скажу вам правду, що я сам не знаю, що кортячка то хороба у молодого чоловіка. І я розболівся був на тую слабість, бо тогди ще треба було на таку хворобу боліти в Верховині, і нібито на торговельний збір, хотя гроша було досить скупо, вибрався я о Покрові аж до Білок під Мукачів по сивії угорщаки з довгими на сажень рогами і оказалим ростом, щоб принаймні на обороті було трохи велично, коли в коморі худо.

В понеділок раненько вибрався я в дорогу. Товаришем моїм був чоловік найпроворніший в селі, ємкий до всякого діла, з язиком на кождім зубі. Мав він, я казав би, дев'ять талантів, лиш одного йому не доставало до євангельського десятка, а тим була правість, простодушність. Хоч ти його б схватив і в міх зав'язав, він і з міха виповзнув би і виліз, як то кажуть, шилом, не продерши діри. Про тую скрутнявість прозвали його громадяни вобще Іван Шило.

З таким же кметом, небувалому чоловікові вельми приручним, вибрався в дорогу, розуміється, верхом. А мав я коні красні і немалого зросту, які на Верховині тяжко де стрітити, особливо на угорській стороні, де вообще порода коней менша, як в Галичині. За те треба мені спімнути, причину дослідять мої почтенні читателі пізніше.

До границі була добра миля, або на верховинську міру три години ходу. Під самою границею лежить село В... Там ми вступили до панотця духовного на часинку. Той, угостивши нас по верховинській щирості, всунув мойому товаришеві бохоня хліба до тайстри. Вимовлявся я всіма силами від сього надміру в гостеприїмстві, а мій товариш не много зважав на мою бесіду, но спрятав сквапно насущний до торби. «Панцю,- каже,- Угорщина не спекла для нас хліба, а як імаєм в торбі, то сядем на горбі». І рушив конем споро, так що я і не міг попрощатись по-сусідськи з почтенним духовним пастирем і мимо волі погнав за ним к границі. Мені ані приснилось в житті, щоб кусень хліба стався мені так дорогим.

За годину ходу ми були на границі, притикаючій до Мараморошської столиці. Не доходячи до верха, ми стрітили невеличкий, але ровенистий пригірок, окопаний в чотири угли. Тії окопи звернули увагу мою, і я спитав мого товариша, котрий якби за наєм безустанку майже через половину години довбав у своїй мосяжній люльці з куртеньким на три цалі цибушком і забув за всі свої язики в роті, которими переділе через цілу дорогу молов, як млин, коли на всі заставки воду пустять, і то ковтав нею о сідлову терлицю, то видував, то знов довбав, то знова харив.

- Панцю,- одвічав мені трохи невдоволений, що я йому перервав тоє для нього важне діло і, може, ще важнішу задумку.- Панцю, то стара биль. Тут билися турки з ляхами, і ляхи засіклися були на тім вершку і окопалися окопами, а турки от там далі на самім Бескиді (на самій границі, де ділиться спад води). І зачав далеко і широко розповідати о війні турецькій, за которую і сам Гаммер нічого не чував, а з того перейшов на Святослава, що виж Сколього під Зелеменем бився з братом своїм і де поле називається до днесь Святославієм, а далі за Ракочого, за татари, за конфедератів, словом, за всю славную верховинську бувальщину, котра колись приключилася в тих сторонах і, вмішавши ще напослідок до всього того (оповідання) про Шолудивого Буня, висипав перед мною всю передавщину дідів і прадідів як старую протерту монету, котра все має ціну, хоча нічого за неї не докупиться.

Втім прийшли ми на саму границю. Я був на верховині недавним ще прибильцем тоді і не видів ще угорської прославленої землі, і з великою цікавістю глянув я оком долі горами, де перед мною близько ціла Мараморощина як на картині розложена лежала.

Що ж то за прекрасний, що за превосходний вид! Але як далеко інакший від того, що мені виображення наперед виписало. Місто милих, дрібніших, спощевих вершків, на которих я грозна винні надіявся стрітити, появилися мені темні величаві гори, далеко вищі і стрімкіші, як в Галичині; а між ними розложився довгий, скільки оком сягнути можна, і широкий хребет, котрий огромністю своєю здавався переходити всі свої сусіди і заляг цілу полудневу сторону Угорщини перед моїм оком так, що, приперши зіницю як до стіни, ні п'яді світа я не видів дальше.

- Через тую би нам садити,- озвався мій товариш, которий, наложивши собі угорським бакуном люльку, перекривив кресаню і ліве ухо, і цілим ротом зачав дим з рота в воздухи дути.

- Як то? - спитав я.- Через тую високу гору, що ніби всім Бескидам мати лежить перед нами? А, то не може бути! Тамтуда хіба звір має свій путь по тих безвістях та первовічних неперезримих борах.

- Панцю! Тамтуди ходять людкове,- одвітив мені товариш,- і ми підем. То Боржава; там за нею лежить Мукачів від запада, а від востока зачинається Нир - угорське поділля. Минувши тую гору та й більші її рамена, росте уже виноград, родяться банські сливи, що синевідські бойки по світу розносять, там мелай, угорські дині, там тютюни лісами, там солонини, там всього, чого душа забагне. Гей, гей, то-то край! Але нашої віри уже там мало, там лише кальвіни та мадяри, а бляхи тільки тут у горах та на підгір'ю до Тиси.

Но я не много слухав бесіди мого товариша, що зачав розпливатися над землею, де тютюну і солонини доволі, але мірив ще раз оком гору о дві милі перед мною лежащу і не хотів ще довіряти, щоб тамтуда вела світська яка дорога. Бо корито вод на Угорщині і ціла підошва гір лежить далеко нижче, як в Галичині, а верхи Бескида зносяться далеко вище над наші, так що, глянувши з границі на угорські села, порозмітувані помежи хребти гір, кожний верх стає огромнішим, страшнішим. Але годі було недовіряти Іванові Шилові. Він перешив майже всі закутки ближнього свого сусідства і запізнався, казав бим, омаль не з кожною смерекою. Тому, не одвітивши йому ні півслова, рушив я далі. Но ледве проминув я границю і глянув перед себе, ударив мя незвичайний предмет болісно в очі. О кілька кроків від границі стояв стовп, а на ньому вимальована вісильниця з обвішенником і з написом по-угорськи, означаючим «Доразний суд». «Чи так вітає угорська земля свої гості!» - погадав я в душі; се воістину немила зустріч на перше вступления ногою до чужої країни і непринадне свідоцтво для її жителів. Мимоволі пересунулось якесь вражающе чувство через внутренний мій смисл, а моя веселість облеклась легкою задумкою. Здавалося мені, якби мене розстроєною скрипкою збудив хто з тихого милого сну.

Серед задовольняючих гадок за чоловічество, за просвіщення, за буйність, котору часто свобода сама вироджує, зійшли ми прикрим, дуже стрімким хребтом до першого тут сусіднього марамороського села Студеного, котре послідніми часами за вірність до монарха через половину в огні спопеліло, а першим предметом, який нам в порозі села появився, була знов таблиця на високім стовпі з вісильницею і її жертвою. Такий же сам сторож впроваджував, і знова вітав, і знову прощався з нами. Чи тії образи, обезславлюючі край і його народ перед очима чужосторонніх, осягають намірення своє, або чи вони освоюють злобу з її наслідствами,- це питання, котре я не вагав би ся на послідну сторону рішити. Будь-де вони істребляють всяке довір'я в кождім путнику і стають в самотних і безлюдних сторонах для одиноких істинними страшилищами, виганяючими всякий супокій, навіть і сам сон.

Так діялось і зо мною. З першого села я рішився в душі вернутися назад і був би зділав так, єсли би мій товариш, которого тепер попри угорський дуган ще й угорського туного вина і динь, і солонини закортіло, не відвернув мене від предприйняття. Однако ж для лучшої безпечності, на всякий случай, ми прибрали собі ще одного товариша, заселенника в Студенім, но чоловіка нам цілком незнайомого. Пізніше довідався я не з великим для мене удовольствієм, що то був циган, родом з-під Унгорода і від кількох літ лише в Марамороші пробуваючий.

День був з поранку ясний і красний, з полудня зачало хмаритись, воздух став тяжким, над Боржавою розстелився густий мряк, вітер зачав носити собою, і все свідчило на скорий дощ. І ледве ми проминули Пилипець і доганяли до Ісок - села під самою Боржавою лежачого, чи, лучше сказавши, приліпленого до стін Боржави, люнуло як з луба і, якби весь електричний плин зібрався в той закуток світа, зачало страшенно іграти громами понад наші голови. Чим скоріше треба було глядати прихорони. Гостинниці в селі не було ніякої, але було до тридцять жидівських домів, а в кожнім домі - корчма.

Тяжко було вибирати, і ми упали до першої-ліпшої корчми, що стояла серед села. Людей було доволі, але - ні кусочка хліба, ні молока, ні жодної річи, чим можна було утихомирити несупокійного в собі гостя: лиш одного бакуну було достатком.

Навіть горілки не знайшов би-сь був і на лік, а за овес і сіно для коней - ані гадай. Людище сидів, курячи люльки, і убивав час балаканкою. Скоросьмо ся появили, звернулися всі очі на єдиних нас, бесіда утихла, лиш пошепки зачали пересуватись від сусіда до сусіда. Що ми галичани, пізнавали всі по одежі мого товариша, но за чим ми приплили в тії сторони, де ніякого чужинця ніколи не видати, і куди наша путь, тоє було, здається, важним для них питанням. І незадовго зачали по одному виноситись з корчми до сіней і випитуватись товариша-цигана, которий між ними здавався бути як у власній громаді між найліпшими знакомцями.

Незадовго довідалися вони за все, і довідались більше, як було в істині, а іменно: що купець молодий з Галичини їде до Білок на торговельний збір за волами і буде платити голосно, бо там дуже подорожіла худоба. Цікавий жидок, чоловік середнього віку, а низького росту, з очима маленькими, но бистрими, як у ящірки, був, розуміється, перший, що мене за моє отечество і за ціль моєї путі питав. Не було причини критися з моїм наміренням, а, вопреки, була причина сказати правду, що їду до Білок пару молодиків купити на хів. Но з одної пари зробилось меж людьми кілька, а далі кільканадцять, і я став в селі, де, крім священика, може ніколи не бував чоловік з вищої над прощаву народа верстви, скоренько предметом розго-ворів, а мої красні коні, незвичайні, в тім куті півдикої сторони угорської землі,- предметом общого ненаглядного пересмотру.

Прикро мені було читати тоє все з виразу їх лиця і поодиноких слів і питань, і я знов хотів повертати назад домів з-помежи люду, которий, хоч одного з нами роду і бесіди, однак завжди для чужинця щось відстрашуючого, щось дикобуйного в собі являє, і завитий в своїй волохатій гуні з довгими по землю рукавами і розчухраним чорним волоссям на голові, непринадний образ представляє. Но дощ не перестав лляти як з всіх заставок, і громи били безустанку. Треба було доконечно ждати лучшого время. Тим часом люди мінялись в корчмі, і одні відходили, другі надходили, і не минула година часу, як цілісіньке село знало за богатого молодого купця, проїжджаючого до Білок на славний торговельний збір за волами. Найліпшим в тім взгляді дзвінком, розносящим сей голос, став циган Петро, котрий, ледве приспівши до села і постаравшись помежи ґаздами за сіно і овес для коней, щез як камфора в селі і через цілий час ані заздрів до корчми.

ІІ

Щоб ухилитись від пересмотра людей, напливаючих щораз більше до жида з потребою і без потреби, рішився я удатись до місцевого священика, хоч мені цілком незнайомого, але, на моє крайнє неудовольство, не було його дома. І так був я змушений стати предметом, занимающим ціле село. Около третьої години з полудня надтих дощ і появився циган. Скоро велів я сідлати, і незгідлив сам з собою, чи вертатись, чи пуститись далі на божую волю, зачав я звідувати людей, чи далеко ще до Білок і чи настиг би я ще в час на збір, єсли би я хотів заночувати тут. Но я довідався, що уже було запізно, бо до Білок ще з Ісок було на літній день ходу.

Тим часом жид, властитель корчми, не пропускаючий жодної хвилі до заробку і хісна, звернув до мене та й каже чисто руським словом:

- Панцю! Пощо вам трудитися аж до Білок, де не буде ніякого збору, єсли так буде лляти, як днесь. Я знаю, що ви з нічим повернете, бо там і так худоба дорога тепер: от я маю кілька пар молодиків, яких і коло Дебрецина не знайдете, а продам їх дешево, бо требую гроша,- і запровадив мене до своєї обори, де його худоба з поля повертала, бо уже вечеріло. Я, уваживши, що в істину шкода була по такім уже труді назад повертати, а може, без діла більший труд класти, вибрав собі з-поміж його худоби дві пари молодих виростків і звідався за ціну.

Жид зацінив як за рідну мать, так що йому не можна було навіть відповісти, і я крикнув на товариша за конем, щоб повертати назад.

Аж в тім зближається якийсь чоловік в гуні з циганом, которий, очевидно, не задоволен був моєю гадкою, та й каже стиха:

- Ви, панцю, не слухайте жида, бо жид завше жидом; на зборі буде маржини довольно, і дуже тано, бо долі вигоріла паша на гир; до Білок зайдете ще на час, єсли зараз сядете на коня і підночуєте на Переділлю. Послухайте мене, а не пожалуєте того.

Я обернувся до чоловіка і глянув йому в око. Но з очей його заясніло до мене щось так простодушного, щирого, що мені аж радісно зробилось в душі, і, якби рідний отець промовив до мене, я хватився розлучно його ради, благодарив, скочив на коня і дуй же наперед. Всі люди з корчми вийшли за мною, подивляючи удатні коні, і оден з товпи, може бути, що і той сам чоловік, крикнув за нами на ціле горло:

- Панцю, возьміт сіна, вать соломи в рукав, бо вам ся придасть.

Но я не міг порозуміти ціль тої поради, не відав нужди, щоб жменя мерви мені на путі була потрібна, і, обернувшись, одвітив недбало:

- Таж у кожнім селі знайдеться жменя соломи, єсли буде її потреба, і, потисши коня, посадив в сторону к лісам, которі залягли стрімкії стіни Боржави.

Дощ надтих цілком, у воздухах усмирилась борба, но вечір настигав чимраз скоріше; зачало смеркати. Пересунувшись через багнисту млаку, которих під кожною горою достатком, ми станули напрасно під громкою стіною стораменної Боржави. Глянув я ще раз перед себе і наоколо. Перед мною сторчали скали, розвішені по стромах, і чорний непереглядний ліс, за мною - село, приперте до гори як ластів'яче гніздо до хижі, а надо мною ніч темна.

- Петре! А чи далеко ще Переділлє?

- Ще дві години спорого ходу,- одвітив мій циган,- а тут треба злізти з коня, бо шкода худоби.

Не теряючи часу, ми позсідали, і - далій на строми в ліс. Аж тепер я розпізнав путь, яка нам предстояла. З скали на скалу, з каменя на камінь, з зарви на зарву треба було садити. А чимраз ставалось темніше, чимраз діялось прикріше, чимраз страшніші відкривались бори, а дорога звужувалась на тісну пішку. Конята, не привикші до таких стромів, напружували всі свої сили, рвались, і знов уставали, і знову рвались і дерлися, будь-то сарни, по скалах, перехапаючись вискоками з одної на другу. З чола ллялось, як з стріхи, в серці билось, як коваль о бабку, а віддих розтискав груди. Но годі відпочивати, бо ніч залягала плахтою. Напослідок стемніло цілком. На крок не дозрів би нічого перед собою. Товариш не видів товариша, ані коня, що дерся за ним. Ми ішли омацком і слідили оден другого по голосі. Дві години, про які говорив циган, здавалися мені довші, як найдовша ніч глухої осені. І місто двох зробилося п'ять годин тяжкого нужденного ходу, нужденного для мене, а ще більше для послушної звірини, що тяглася за нами. Аж напослідок, знурені до крайнього, ударивши не раз коліном о скалу, а чолом о первовічного бука, звідуючися безустанку, чи далеко ще Переділлє, тая ожидана Кальзарія, ми добились при послідних моїх силах на рівнішу землю і м'ягшу пішку. Крихтинку учинилося видніше, і я догадувався, що ми з ліса вийшли.

- Підійшовша яа стаю, станув циган і звістив нам, що ми на місці:

- Як то? - спитав я сквапно.- В Переділлю?

- А так, на Переділлю.

- А де ж суть хати? Село?

- Тут нема села і хати ні жодної.

- Як то? І ми маєм тут ночувяти в тій дикій пустині, в тих безвістьох, де хіба лиш звіреві прибіжище? Чоловіче! Ти обманув нас або зблудив сам і нас ведеш в блуд. Я тобі не довіряю. Мені люди казали, що підночуєм в Переділлю, розуміється, в селі, що, може, невеличке, но однак не так пусте, щоб не могло помістити три чоловіки та й три коні.

- Панцю,- одвітив мені циган голосом, в которім ніби задив, а ніби обмана проникала.- Панцю! Тут нема села, би ся називало Переділлє; так зоветься полянка, на котрій тепер стоїмо, бо перетинає Боржаву і високий її хребет і творить низину, через котору можна перехопитись на другу сторону тої гори.

В моїй голові розсвітилось, якби мені хто здер полуди з глуздів, но в очах почорніло ще гірше. Через хвильку, в которій цілий нерозтроп мого діла ударив мене в чоло, стояв я нерозлучно. Аж напослідок зачався питати:

- А де ж ми будем ночувати в тій пустині?

- Є тут колиба, де підночовують кісці тютчанського пана превелебного, бо тая полянка належить до Тютчанської церкви, там же і ми переночуєм,- одвічав спокійно циган і пустився, хотя й тут нас пішка цілком лишила і тільки чистий м'ягкий моріг під ногою угинався, безпечним кроком до добре знаної йому колиби.

Невобав ми знайшли тую одинісіньку приохоронну від дощу і бурі, від лютого звіра і ще лютішого злого чоловіка, которого образ на стовпах по всіх селах добре вгризся мені в тямку, і, прив'язавши коней до близенького корча, взялися ми розглядати чи, лучше сказавши, розсмотрювати руками по нашій кімнаті і думати за огонь. Ціла колиба складалася з чотирьох грубих повалин, витесаних з розколотого бука. Одним кінцем припирали вони до землі, а другим лежали на колику, піднесенім двома в землю вбитими сохами. Серед колиби на землі знаходився попіл, кілька угликів і недогарок дерева на п'ядь великий.

Найпершим і найстаршим ділом було: розложити огонь. Без того ні гадки перекоротати ніч. Но як тут його розпалити? В колибі замокло все навальним дощем, ні одного вуглика не знайшлося сухого, ні одного патичка, з котрого би ще не цяпкало водою.

Мій Іван Шило, которий через цілий час в Ісках був веселий, а, садячи улетями к горі, затямив за всі свої язики і тільки коневі додавав охоти, рішився, уважаючи крайню нужду, пуститись в ліс і пошукати сухого лому. І майже через цілу годину глядів він по вертепах, держачись одного мого голосу, которий часами пускав я, щоб де не заблукався при нічній пітьмі в борах, і повернув назад бездільно. Сум, тяжкий сум заліг у колибі і ціле її сімейство, бо ж і циганові, которий, крім себе, за нічого не здавався дбати в світі, скучно було без огня. І в істину в такій пустарі, де серед білого полудня ведмідь в стада волів впадає, де вовк літом подорожньому залягає в дорогу, і найвідважнішому не мило би було довгу осінню ніч пересидіти без огня; тим сумніше було для мене, казав би для скитальця, в чужій країні, де за все по стовпах вісильниця пригадує, що тут не всюди ся видно. Сам я не знав, що розпочати, а тут голод почав докучати і коні зачали рватись, обгризши галузи корча.

Аж тепер я пригадав собі щирую приязну раду якогось почтивого гуняника, а голос його «Панцю, візьміть сіна в рукав» задзвенів мені в середину ще раз як голос отця до блудного сина. І прийшов мені на гадку Робінзон в дитячій небилиці, і яли-сьмо кресати огня і роздувати до мокрого угля, гадаючи, що розгорі-лим буковим чиром просушаться. Але бездільний труд, даремна усильність! Я вже пострадав всю надію, і рішився на божу волю лягти і спати^ аще буде возможно. Аж тут прошибла ще одна гадка через мою голову. Схилившись, зачав я глядіти головні, що зараз спочатку послідив був на огнищі. Осмотрю на всі сторони, і бач! Знайшлася завержена в кут під повалини і, о радосте, з одної сторони суха.

Як днина сонцем, так я утішився домислом моїм. «Сюди чируі» -- крикнув я весело і забрався до діла, а товариші відбігли за ломом. І за хвилю блиснула пломінь, затріщали дрібні прутики, засвітила радість. Наклали ми лому довольно і, щоб не пригасло скоро на ватрі, зняли одну повалину з колиби і положили один кінець на огонь, посуваючи ним щораз далі по мірі, як пригаряв в огні.

Розтягнувшись тепер з удовольством біля огня, став я промишляти, як би тут усмирити голОд, до-кучающий вже давно безмилосно, і я уже хотів поспитати цигана, чи не має він вівсяного ощипка. Від рана не було мені нічого в роті, а труду було аж надто. Аж тут витягає мій вірний товариш подарунок з В... і яв весело усміхатись до нього:

- Панцю! А правда, хто має хліб в торбі, той сяде і на горбі?

- Ой, правда, правда, Іванцю; але дай-но ти його сюди!

І розломав я на половицю, і одною половицею поділив конята, а другу роздробив з товаришем. О, як же то смачний хлібець, поцукрований трудом і голодом!

Покріпившись хлібом, гадав я, що уже кінець всім недогодам, але я ошибся. Тут зачалися нові, а моїй терпеливості і відвазі, котора ще досить храбро держалась, отворилось широке поле до попису.

ІІІ

Північ проминула, як ми учинили огонь. О першім когуті по нашій увазі храпів уже циган у твердім, як здавалося, і смачнім сні. І мені злипались очі, як уста до меду, але я не допускав сну. Мені переходила ціла днешная днина по тямці, і, роздумавши, що тут осторожність буде найстарша добродітель, угодився я з Шилом перепускатися до спочинку. Ми ночували в самім осередку широкого мешкання лютого звіра. Щохвиля міг він надплинути, підкрастись і убити коні, цілий мій маєток. З другої сторони, були ми чужинці у буйній країні, де злобу і доразним судом годі ще поскоромйти. Ціле село Іски свідоме за місце нашого нічлігу, а тим місцем є, казав би-м, дика безвість серед первовічних борів, на страшній горі межи найвищими щитами високої Боржави. Туди переходять люди, тільки великою нуждою притиснені до того путі, а переходять лиш вартугами. А хто би поручився, що в Ісках не знайшовся злий чоловік, пройдисвіт, ла-комий на чуже добро, як звір на жир? О мені розголосилось довольно широко, що за волами їду; хто ж би сумнівався, що коло мене значніший гріш знайдеться. Напослідок був з нами чоловік, которого власне його око, хоча й не явно на злочинника, однако ж достаточно на обманщика ціховало. Хто ж з нас нагодить, дослідить його, яко під час нашого сну сяде на легкого бігуна і пожене світами? А чоловік цей був циганського роду; хто не гадав би, що в ньому і циганської приязні до коней не знайдеться довольно много? Він і так стратив цілком довір'я моє, коли в Ісках безустанно звивався поміж знакомцями, може, також циганами. Мій галицький товариш надармо прозивався б Шилом, якби був не дослідив, куди цей міх сапить.

Тепер хропів він, цей чоловік, а хто відає, чи сон береться його очей? Може, перший знак змовлених товаришів розбудить його до страшенного діла, уже наміреного, і поки ще сонце зійде, не останеться ані сліду наших костей на чужій землі у вертепах. Наша опасність була велика, і, може, то не перший раз уже жалував Шило, що у нього язик на кождім зубі і що одного з них залохтала кортячка виявити перед циганом ціль нашого путі.

А тут ще був я цілком безоружен, як і товариш мій, щоб в случаю хоч життя обороняти належно. Ще раз реку, моя опасність була велика. І коли я так розгадував в духу над всіма тими обстоятельствами, дозволивши товаришеві припочити мало, а циган, перевернувшись на другий бік, ще ліпше зачав хропіти, надійшов скоренько час досвідчатись, оскільки я ошибся в розсмотрению моїх обстоятельств.

Іван задрімав давно, слідно було по тяжкім віддиху, дрімали і коні, пообертавшись головами до ватри. Все утихомирилось, як в тяжкім сні. Я закурив люльку і став поправляти вогонь. Втім зачало щось тріщати далеко в лісі, якби хто злегка ступав по дрібнім ломі. А ліс був близько колиби, ледве о десять кроків. Я встав злегенька, приперся за повалину колиби так, щоб мене з сторони, де щось наголошалося, не можна було доглянути, і напружив всі мої змисли. Тріскіт добувався десь недалеко з лісу і приближався звільна, і чимраз виразнішим було ступання ногою. Хвилями утихало, але появлялося знову, все ближче. Коні прочунялись і яли стригти ушима і непокоїтись. Аж надто слідно було, що щось зближається, але що?

Стихенька пробудив я Івана і звернув його увагу в сторону, відкіль доходив тріск.

Довга минула хвиля, ніж той позбирав змисли з твердого первосну.

- То звірка,- каже,- я вержу головнею.

- Ні, не звірка,- пошепнув я,- щоб не збудити небезпечного цигана: звірка не ступає так осторожно.

- Ой панцю! Ведмідь заходить, як кіт коло сала, нім ся на добич верже.

- А як не звірка, Іване?

- То нас два, чого ж тут дрожати?

- А того тут не числиш до нас?

- Тому шурну зараз головнею в очі, щоб вовіки світу божого не бачив,- промовив дерзкий верховинець голосніше, щоб і півсонному можна було чути.

- Не уражай чоловіка, він може, один з найчесніших людей,- озвався я також голосніше.

- То нехай же спить і лежить каменем, коль хропить як підрізаний,- моркнув Іван і став надслуховувати далі.

На хвильку утихло знову, але внеобав затріщало при самім крайчику лісу, що ми аж схопились оба на ноги. Довше не можна було ждати. Я порвав коні за поводи, а Іван вхопив головню в обі руки і верг так сильно в сторону лісу, що, ударивши о бука, розсипалась дрібним огнем. В тому спудились коні, стали дубоніти ногами і вириватись з рук. Щастям ухватив Іван скоро за поводи і поміг придержати. Коні успокоїлися, але хвиля, в которій можна було спізнати, чи звір, чи лукавий чоловік підкрадався до колиби, проминула. Дудонь коней заглушила порушення ворога за безпечними буками.

І знов утихло все, як до сну, але в моїм серцю не могло вже утишитись. Неспокій заляг цілу грудь. За сон не було уже гадки. Циган хропів ще смачніше. Чи могло то бути, щоб він не пробудився на наш крик і дудонь спуджених коней? В тім велика загадка. Будь-куди повернулась гадка, розвага веліла недовіряти. Злоба могла все ще укриватись за першим деревом о десять кроків від колиби і ждати удобнішого часу. Підходити і слідити одному з нас без всякої бороні з голим п'ястуком не була річ дорадна. Пуститись обом - ще опасніше. І ми рішились ждати на місці кінця того драмату і урадили, щоб порушати часами коней за поводи, аби не задрімувались і чуйнішим ухом і ніздрями вітрили ворога.

Довго і старанно наслуховувались ми ще, чи зашелестить знову якийсь голос з бору, але надаремно. Всюди було тихо, як в гробі; навіть і циган перестав хропіти, і вітрець не ткнув листочка дрібного на деревині. Уже наувірилося нам і підслуховувати, і мій товариш розпустив знову заставки свого рота і зачав розповідати за небилиці цілого світу. Но мене не приймалися його розвеселяючі розговори, котрі нароком здавався вибирати, щоб і я став веселішим. Мене ломав сон. Дневний незвичайний труд, надто безустанне напруження змислів ослабили мої сили, і мимовільно злипалися очі, хоча душа не клалась до спочинку.

Стало студеніти, і густий мрак почав прилягати землю. Забиралося до поранку. Урадуваний надією на скорий день, я прихилив голову до сирої землі і почав дрімати.

І здрімався в істину. Но не знаю, чи ще п'ять мінут проминуло, як свідучество мене відбігло, я прочув у просонню дудонь, занесену здалека землею. І в тій самій хвилі протямлююсь назад, надслухаю старанніше ухом, приложеним до землі. Так, дудонь

в істину, якби кілька людей ступало сильно по скалистій, внутрі, як се в горах придаряється часто, порожній землі; чи, може, подібніше,- якби кілька коней горі верхами гнали в полонину.

Схопився я знову і почав питати Івана. Но ще я заледве міг докінчити моє запитання, як хтось свисне в пальці долі над полянкою, що аж всі гори і бори воколо застогнали. Тут уже не було сумніву, але і не було способу охоронятись. В крайній опасності пірвав я за сідло, відшпінкав стремена, верг одне Іванові, которий побілів і зачав дреготати, як лист на трепеті, а сам пірвав цигана за обшийку у гуні і крикнув щосили:

- Петре, вставай!

- Га, га, га, що? що? - зачав той белендіти.

- Вставай, бо тобі першому розчереплю стременем голову.

- Га, га, що? - забелендів той знову, чи то удаючи, чи то в істиннім просонні, і зачав якби нароком наново хропіти, мов подертий міх ковальський. Хотів я ядернішим средством протверезити мнимого ворога, але не було уже часу. Ледве о стаю від нас свиснуло в пальці вторий раз ще сильніше і зачало руським і угорським язиком скликувати і верещати:

- Петре! Василю! Іштван! Янчі! галала, галала, талалала, гойа-га!

І ще раз свиснуло, і дудонь двох коней приближилась майже о кілька кроків.

Розлучившись на все, станув я з стременом у руках перед огнищем з кріпким наміренням життя моє дорого продати і глянув на товариша, щоб приподати і йому більшої відваги. Но як же м ся зачудував, зобачивши усміхаючого до мене і опустившого руки.

- Панцю! Ходіть спати: тії два розбійники трепе-щуть більше, як ми, від страху, слідно то по їх голосі! - озвався спокійно Іван і зачав пришпінковувати назад стремено.

Тим часом прошуміли поперед нас спорим клусом два чоловіки на конях, посвистуючи в пальці і воскликаючи безперестанку щось ніби з-жидівськи, то по-угорськи, то по-руськи:

- Василю! Петре! Іштван! Янчі! Галала, галала, та-лалала, гойа-га!

Звільна і мої руки охлябли, а від голови зачало щось пересуватись далі суставами, дійсно так, якби мене хто з гарячої купелі на студений вітер поставив і полегки керничною водою зливав. Но я ще прислуховувався довго тій досвітковій серенаді на Боржаві, і погадав, і сказав, обернувшись до мого товариша, котрий почав відв'язувати коней, аби трохи сиротята попасли: Іване, Іване! Ти був побілів спочатку, як трава на морозі, але той не єсть безумним, що тя прозвав Шилом.

Зі сходом сонця рушили-сьмо в дальшу путь, і я обачив красную за горами Угорщину. Воістину прекрасний край, благословенная земля! І народ красний, лиш горячий в гніві про буйність і честолюбивість. Але Русь братня є тая ж сама, що у нас,- тиха, смиренна, блага,- обще лице душі завладітого племені. Мадяр відважний про славу, русин угорський - бодрий про закон; мадяр гостинний, русин щирий; мадяр ємкий і рухавий, русин повільний, но неутомимий; мадяр яркий і жесток, русин уступаючий, терпеливий і милосердний. Много противностей в появі життя, хоча один край, один закон і ніби рівна свобода.

При повороті вступав я омаль не всюди при відпочинках до панів превелебних духовних отців, всюди дізнав щирого приюту і увірився, що угорська верховина зарівно безпечна, як наша; однак по вторий раз обночовуватись на Переділлю не покортіло мене більше. І в біле полуднє є тая дика осторонь страшлива для кожного путника. З половичного того верха Боржави як же дрібними видаються галицькі Бескиди Самбірського, Стрийського і Станіславського округів! Радісно і весело споглядав я на Мараморошську землю з верха границі нашої, але ж сто раз радісніше липла зірниця до тебе, рідна країно, з угорських Бескидів. Галичино! Батьківщино! Своящино дорогая! Яка ж ти мила руському серцю!

1852 р.

<<< назад | зміст | вперед >>>