Петранівський Василь Львович
Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Галицька Карпатська туристська інфраструктура: історичний аспект (ІІ пол. XIX ст. - 1939 р.)

Стаття присвячена дослідженню історії розвитку Галицької карпатської туристичної інфраструктури у довоєнний період (до 1939 р.). Виокремлено періоди розвитку Галицької карпатської інфраструктури: австрійський і польський. Зроблено висновок про значення тематики досліджень і проведення подальших пошуків в історико-краєзнавчому аспекті спадщини Галицької туристики.

Чудова природа Українських Карпат. Карпати завжди приваблювали своїми краєвидами, особливими барвами і красою в різні пори року; унікальними фольклорно-етнографічними особливостями етнічних груп українців, досить багатим історичним минулим багатьох видатних мандрівників, краєзнавців, поетів і просто туристів. Тема карпатських мандрівок часто зустрічається в працях іноземних і українських вчених, письменників і поетів, художників, відомих громадських діячів. Підвищений інтерес до мандрівок галицької інтелігенції, студентської молоді зумовив необхідність розвивати карпатську туристську інфраструктуру (транспортні засоби, місця для відпочинку мандрівників, марковані туристські шляхи, рятувальна служба, курси гірських провідників тощо)

Аналіз доступних архівних першоджерел та галицьких видань (в т.ч. періодичних) дають можливість виділити два основні періоди історії розвитку галицької туристської інфраструктури (ГКТІ):

І період - австрійський: початок і становлення (ІІ пол. XIXст. - 1914рр.);
ІІ період - польський: розвиток у міжвоєнний період (1918-1959рр.)

Чорногорський хребет є найбільш цікавим, оригінальним і своєрідним районом між регіонів Українських Карпат. Крім суто унікального природничого значення Чорногора це ще й регіон з багатим на історичні події минулим (опришківський рух XVII-XIX ст., події світових воєн і визвольні змагання, історія туристичного руху на Гуцульщині тощо); це необхідні збережені матеріальна та духовна культура гуцулів, колорит їхнього побуту, звичаїв, традиції ведення полонинського господарства. Чорногора володіє великим краєзнавчо-туристичним потенціалом. Починаючи з середини XIX ст., вона стає місцем відпочинку та лікування не лише у Австро-Угорщини, а пізніше Польщі та Чехословаччини, але й з інших країн. Цьому сприяли створення Австрійського Альпійського союзу (Osterreichischer Alpenverein) - у 1869 р., австрійського Туристичного клубу (Osterreichischer Tovristenclub) - у 1869 р. І Польського Товариства Татранського (Polske Towarzystwo Tatrzanskie) - у 1873 р. У 1876 р. було створено відділ РТТ і на Прикарпатті - Станіславського у Станіславі (тепер Івано-Франківськ - функціонував до 1892 р. і пізніше у 1923-1939 рр.), що проводили багато мандрівок по центральних горах [6].

Стараннями туристичних спілок і була розпочата робота по спорудженню захистів для туристів на Чорногорі, що в межах Карпат за своєрідним “рейтингом” посідала друге місце після Татр.

У 1878 р. розпочав роботу перший на території Українських Карпат захисток для туристів - в урочищі Гаджина на Чорногорі, що став першим з подібних поза Татрами в межах Карпат і якому було надано імя Грегоровича - активного діяча Чорногірського відділу в Коломиї. Для цього було використано одну з колиб пастухів з примітивними побутовими умовами. У 1880 р. Генріх Гоффбауер і Константин Сівіцький обладнали та позначили першу туристичну стежку. Маркування туристичних шляхів кольоровими смугами  Чорногірський відділ почав у 1904 р., взявши за приклад татранський досвід, і першим способом було позначено маршрут: Ворохта - Кукул - Козьмеська-туристичний захисток на Заросляк, а в 1906 р. Встановлено дороговказ у долині Прута, де розходяться стежки на Говерлу та Шпиці (ГТТ, 1906) У наступні роки збудовано подібні захистки для туристів в ур. Завоєля по долині Прута, на полонині Гропа (у пд.-сх напрямку від г. Піп Іван - 1883 р.) і під горою Смотрич (1900р.), в ур. Заросляк під Говерлою (1879р., пізніше відбудовувались у 1911 та 1927 рр.).

У 1884р. Леопольд Вайгель організував виготовлення та встановлення 56 дороговказів за маршрутом: Красний Луг - Говерла - Данцер - Шпиці-Піп Іван - Шибенний - Зелена. [3]

Ще в кінці XIXст. до туристичних мандрів часто залучались місцеві жителі, яким були добре відомі гірські терени. Місцеві провідники за невелику плату найчастіше супроводжували туристів на Говерлу з Ворохти або Кузьмеска, Лазещини (по пн-сх гребені Говерли). У той час великої популярності здобув гуцул Іван Житенюк - учасник мандрівки Г. Запаловича на гору Петрос в  Альпах Роднятинських - 2305м.

29 січня 1907 року у м. Львові було створено перше на території Галичини карпатське товариство - Карпатський Лещатарський Клуб (КЛК), що організовував походи в Карпати.

У 1908 р. великої активності набув осередок КЛК у Татарові, яким керували Мирон Малатинський та Юзеф Снайдер.

У 1911р. виникло молодіжне товариство “Пласт”, члени якого під час туристських походів виробляли навики участі в таборуванні, рятівництві, спостережництві тощо. Перший мандрівний табір організував І. Чмола, а постійний - П. Франко в 1914 р. Поблизу Підлютого в липні-серпні 1924р. розташувався перший пластовий табір [2].

З 1926 р. під горою Сокіл при допомозі Андрея Шептицького було розпочато спорудження найбільшого табору Українського Пласту. Він зводився за проектом І. Чмоли та інженера Ю. П’ясецького. Вже в 1929р. тут були чотири житлові приміщення, кухня, “світлиця”, в якій змогло розміститися 500 осіб, майдан та ігрище.

У Підлютому, де містилася літня резиденція митрополита Андрея Шептицького, стояли два будинки для відпочинку знатних світських людей. Популярності Підлютому додавало джерело сірчано-йодистої мінеральної води. Сам митрополит, хоч і був хворий, любив подорожувати по своїх гірських теренах на спеціальній кінній бричці. Такі подорожі були можливі завдяки побудові гірських шляхів - “райшттоків” (“рай шток” - з нім.: шлях для їзди верхи). Біля Підлютого були “вакаційні оселі”, популярні в заможних рекреантів. Тут був збудований відпочинковий павільйон з центральним опаленням, що мав 31 кімнату для гостей. Для розваг функціонували стрільниця, дансинг, купальня, тенісні корти. Можна було зайнятися рибальством та зорганізувати туристичні екскурсії на навколишні вершини гір. У лісах маєтку Галицької митрополії ККЦ у Перегінську було добре розвинуте мисливство (ловецтво) і мисливське господарство [2, с.46].

На території лісів митрополії в урочищі  “Різарня“ був туристичний притулок Польського Товариства Татранського. Усе ж приватна власність на землю гарантувала територіальну недоторканість маєтку і значною мірою перешкоджала відвідування його території населенням та розвитку туризму. Щоб подорожувати по теренах маєтку, потрібний був дозвіл адміністрації. Особливо популярною серед туристів була околиця гори Грофа. Туристичне товариство “Плай” (К. Паньківський) уже в 1933 р. найняло для туристичних потреб (довготривала оренда) 0,75 га землі на мальовничій полонині Плісце в Горганах під г.Грофа. Багато зусиль і коштів вклало в будівництво першого українського високогірного “захистку” (туристичної бази). Проект будинку виготовив інженер О. Пежанський. Завдяки безкорисливій праці десятків аматорів туризму впродовж двох років будинок-захисток було споруджено. Урочисте відкриття будинку, спроектованого та виконаного в оригінальному бойківському стилі, відбулось у серпні 1935р. Разом з площею під будівництво товариство дістало від митрополії дозвіл на ведення туристичної діяльності в митрополичих володіннях і на користування ловецькими захистками на цій території [6,с.70].

У межах державних лісів заборони відвідувань лісів не було. Тому особливо популярними в туристів були подорожі на гори Високу та Сивулю. Тут будували туристичні притулки. Один такий притулок був у Різарні, а другий на південному узбіччі г. Сивулі, біля джерел річки Бистриці Солотвинської. Третій притулок був на перевалі “Корівка”, що на північ від г.Сивулі. [2,с.46].

Популярним видом транспорту у туристів була вузькоколійна залізниця. Крім названих у міжвоєнний період захистки в Чорногорі функціонували ще в кількох місцях: на полонині Мари шевській (з 1937 р.), на Яблуницькому перевалі (з 1932 р.), під Кукулом зі сторони Ворохти, на хр. Кострича (Молодіжний), а зі сторони Закарпаття на полонинах Рогнєка та Менчул Квасівський (“Merkova chata”), під г. Гутин-Томнатик. Крім цього на закарпатському боці для потреб туристів були обладнані         полонинських пастухів, лісничівка, сироварня на полонині Квасівський Менчул. [9 с.256]

Зробимо спробу короткого історичного аналізу розвитку туристської інфраструктури в Східних Бескидах Українських Карпат, зокрема гірських районів сучасної Львівщини.

У 1929 році виник Дрогобицький відділ ПТТ. А в 1932 р. У Турці було організовано філію Дрогобицького ПТТ, який взяв на себе розвиток туризму у Підкарпатті і на Турківщині. Вже в перші роки (1930-1931рр.) біля підніжжя г. Пікуй (1408 м.) були закладені перші туристичні притулки Львівщини. У 1934 р. В Турці засновано філію Львівського Карпатського Лещатарського клубу (КЛК), побудовано малий трамплін, створено секцію санного спорту. Недалеко від м. Турка розташоване с. Розлуч - один з центрів туризму і лещатарства Львівщини. У 1937 р. під керівництвом повітового старости Вагнера був розроблений своєрідний генплан розвитку Розлуча і видано технічне завдання на аналогічний для Сянока.

У ці ж роки була розроблена чотириступенева класифікація туристичної рекреаційної цінності повіту. До першої групи зараховано Розлуч і Сянки до другої - Турку, Бориню, Верхню Соколівку, до третьої - Комарники і Явору, до четвертої - Івашківці, Верхнє Висоцьке та Ільник. Однак, порівняно з Станіславщиною, навіть з Сколівщиною, це недостатньо, оскільки гірську частину останніх вкрила густа мережа туристських баз, навіть готелів. Зокрема, на Сколівщині виникли турбази у Славську, Бескиді, Климці, туристичні маршрути були у 15 місцях не рахуючи готелів [5,с. 88].

За Другої Речі Посполитої Розлуч досить швидко розвивається як відпочинково-санаторний центр. В середині 30-х років XXст. у Розлучі функціонувало 14 пансіонатів на 400 осіб, 25 вілл і 20 селянських будинків, гірська лещатарська база на 200 та табір юнацький на 100 місць. Село одноразово могло прийняти 2000-2500 відпочиваючих, а за рік - до 30 000. При сільській гміні працювала відпочинкова комісія, яка займалась проблемами приїжджих. До послуг відпочиваючих були впорядковані лижні і сані траси. Організовувалися полювання на диких звірів, екскурсії до витоку р. Дністер, по екзотичних селах, сходження на гори Пікуй та Галич і т.д.

13 липня 1933 року відновлено рух спеціальних поїздів Львів-Сянки для забезпечення доїзду відпочиваючих в Карпати (Львів-Самбір, 1903 р.; Самбір-Сянки, 1905 р.; Сянки-Ужгород, 1905 р.), а через 6 років поширився кемпінгів туризм (у вагонах) на 3-10 днів з довготривалими зупинками в Ясениці Замковій, Розлучі, Соколівці, Сянках [1, с.455-456

Перший поїзд із Самбора до Сянок прибув 24 серпня 1905 року, а через кілька місяців - із Ужгорода. Перед війною Сянки стають другим лещатарським центром Карпат після Славська. Саме тут було відзнаковано першу трасу Львівщини в 1913 році: Сянки - Пікуй, через села Сколівщини до Розлуча, а звідти на Турку до Сянок. [7].

Надалі Сянки розвиваються як туристично-відпочивальний центр. В 1937 році тут одночасно відпочивало 1,5 тис. осіб. 16 березня 1936 року відкривається найкраща лещатарська база Польщі на 150 місць, функціонує 6 пансіонатів на 460 місць, 10 дачних будинків на 800 місць та 13 селянських хат на 120 осіб. До послуг відпочиваючих були малий трамплін, санні траси, тенісні корти тощо. Постійно для любителів мандрівки організовувались походи на гори Кінчук, Галич, Пікуй. [1, с.475-476, с. 473]

Поряд з Сянками лещатарський район охоплював Соколіки Верхні, Либохору, Гусне. Найважливішими лещатарськими шляхами були: Сянки-Пікуй-Климець-Славське-Чорна Ріка та Орів-Манмансталь-Розлуч-Турка-Сянки. Головним лещатарським центром в Львівських Карпатах було Славське, де перший лещатарський дім з’явився ще у  1912 році [5, с. 38-39].

У роки Другої світової війни припинили своє існування майже всі туристичні споруди і туристичні транспортні шляхи Галицької карпатської туристичної інфраструктури внаслідок сильної руйнації. В повоєнні роки розпочався новий етап відбудови і подальшого розвитку туристичної інфраструктури України.

У статті зроблено першу спробу в туристсько-краєзнавчій літературі узагальнити доступні першоджерела та матеріали власних досліджень автора з історії розвитку Галицької карпатської туристичної інфраструктури, а також її періодизацію. Зрозуміло, що розпочата робота в цьому напрямку потребує спільних зусиль фахівців багатьох наук і суміжних дисциплін: краєзнавців, архіваріусів, істориків, етнографів, географів, туристів. Запропонований фактичний краєзнавчий матеріал охоплює територіально Львівщину і Івано-Франківщину, тому, в майбутньому предметне поле дослідження даної проблематики слід розширити територіями Закарпаття і Північної Буковини; необхідно дослідити, узагальнити і систематизувати нові доступні першоджерела з історії туристичного краєзнавства держав Карпатського регіону.

Література

1. Байда Юрій, Шуптар Володимир. Турківщина: історія населених пунктів. Монографічний опис. - Ужгород: Патент, 2002.
2. Історія Осмолодської пущі. / під. ред. П.Третяка, В.Парпана. - Львів: НТШ, 1997. - 145 с.
3. Нестерук Ю., Рожко І.З історії рекреаційного природокористування у Чорногорі та шляхи його оптимізації в сучасних умовах // З історії вітчизняного туризму. Збірник наукових праць. - К., 1997. - С. 182-191.
4. Нестерук Ю. Рослинний світ Українських Карпат: Чорногора. Екологічні мандрівки - Львів: Бак, 2003. - С. 463-468.
5. Тирик Ярослав. Турківщина: Турситсько-краєзнавчий путівник. - Львів: ВНТЛ, 2000.
6. Федорченко В.К., Дьорова Т.А. Історія туризму в Україні: Навч. посіб. - К.: Вища школа, 2002. - С.66-75.
7. ЦДІА у Львові, ф.179, оп.2, спр.1466.
8. Krudowski W. Dzieje Polskiego Towarzystwa Tatranskiego - Warszawa-Kraow. 1988. - S.148
9. Olszangkim Prymarovich L /Powrote w Czarnohore/ - Pingzkow, 1933. - S.256.