Провоторова Є.В.
Матеріали доповідей ІІІ науково-практичної конференції
"Інформаційні технології в управлінні туристичною та курортно-рекреаційною
економікою". - Бердянськ: АУІТ "АРІУ", 2007.

Ліцензування як засіб державного регулювання в сфері рекреації

Наукова література визначає сферу рекреації як сукупність підприємств, установ та організацій, що здійснюють діяльність з організації, виробництва та надання рекреаційних послуг як послуг із забезпечення та відновлення здоров'я, задоволення культурних, інтелектуальних потреб, підтримці духовного та фізичного розвитку особистості, нормальної життєдіяльності людини. Рекреаційною пропонується вважати санаторно-курортну, туристичну, фізкультурно-оздоровчу, культурно-розважальну діяльність, що об’єднані однією метою [1]. За своєю сутністю рекреаційні послуги неоднорідні, хоча мають багато спільного. Через відсутність законодавчого визначення рекреаційних послуг, рекреатори мають зазначати в своїх установчих документах конкретні види таких послуг, деякі з яких відносяться до видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Метою цієї статі є дослідження особливостей ліцензування господарської діяльності в сфері рекреації, аналіз сучасного законодавства, що регулює ліцензування в цій сфері та визначення основних напрямів його вдосконалення.

Діяльність в сфері рекреації та деякі аспекти ліцензування такої діяльності розглядалися в роботах Алексєєвої Ю., Дєхтяря Г.С., Квартальнова В.А., Бобкової А.Г. тощо.

Відповідно до ст.9 Закону України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності: туроператорська та турагентська діяльність, деякі напрями лікувально-оздоровчої як вид медичної практики, фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність, організація діяльності з проведення азартних ігор. До того ж у випадках, коли перевезення пасажирів та багажів здійснюється транспортом, що є у власності рекреатора, ліцензуванню підлягає надання послуг з перевезення пасажирів та багажів відповідним видом транспорту.

„Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки та культури” [2], отож туристична діяльність як вид рекреаційної є актуальною. На цей час, вітчизняним законодавством передбачено ліцензування туроператорської та турагентської діяльності. Взагалі, ліцензування туризму передбачено законодавством багатьох країн (наприклад, в Бєларусі, Польщі, Португалії тощо). Поряд з цим існують приклади, коли туристична діяльність не ліцензується. Так, федеральним законом Російської Федерації „Про внесення змін в ст.13 ФЗ „Про ліцензування окремих видів господарської діяльності” від 05.07.2006 року з 1 січня 2007 року було скасовано ліцензування туристичної діяльності. Російські чиновники вважають, що ринок має регулювати сам себе і хоча сама ідея цілком доцільна, проте в низці випадків вона не працює, і туризм є одним з них. Для України на сучасному етапі ліцензування туристичної діяльності необхідне для забезпечення контролю та нагляду за діяльністю рекреаторів.

Наступним видом діяльності досить близьким за змістом є санаторно-курортна діяльність, яка в багатьох країнах віднесена до туристичної і ліцензується на умовах останньої. Вітчизняне законодавство не передбачає ліцензування такої діяльності, хоча деякі з напрямів її здійснення відносяться до медичної практики, а отже ліцензуються згідно з Законом України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності”. На жаль, ті види діяльності, які відносяться до санаторно-курортної, але не підпадають під визначення медичної практики, залишаються фактично поза контролем держави. Як зазначалося, ще одним з видів діяльності, що відноситься до рекреаційної, є фізкультурно-оздоровча. Ця діяльність ліцензується згідно з українським законодавством, але фактично значна частина положень ліцензійних умов провадження цього виду діяльності мають номінальний характер і не можуть гарантувати безпеки та забезпечення прав споживачів вказаних послуг. Щодо організації азартних ігор як виду рекреаційної діяльності, то його ліцензування є досить впорядкованим та визначеним, що пояснюється значною прибутковістю, а отже зацікавленістю держави в контролі над цим видом діяльності. Ще одне питання, яке ми не можемо оминути своєю увагою, адже воно близьке до теми нашого дослідження, стосується екскурсійної діяльності. Закон України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” в редакції 2000 року передбачував ліцензування екскурсійної діяльності, але згодом цей пункт було вилучено. Однак Міністерство курортів та туризму Криму наполягає на поновленні ліцензування екскурсійної діяльності, адже зараз воно не має відомостей навіть про кількість суб’єктів, що організують екскурсії. Аналіз практики та різних думок з цього питання дозволяє зробити висновок про доцільність повернення екскурсійної діяльності до переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню.

Таким чином, можемо зробити наступні висновки: основною метою ліцензування рекреаційної діяльності є забезпечення захисту прав та законних інтересів держави та споживачів рекреаційних послуг, підвищення рівня обслуговування в сфері рекреації, приведенні його у відповідність до міжнародних стандартів [3]. На жаль, на цей час не можна сказати, що вказані цілі досягнуті шляхом ліцензування. Перш за все, це обумовлено неоднорідністю рекреаційних послуг, а отже необхідністю отримання ліцензії окремо на кожен з видів діяльності, що її провадить рекреатор. Через те, що ліцензування в сфері рекреації здійснюється різними органами (Міністерством охорони здоров'я, Мінсім'ямолодьспорт, Держтуризмкурортів тощо) наявні неузгоджені між собою ліцензійні умови, виникають труднощі при здійснені нагляду та контролю за діяльністю рекреаторів. Отже для впорядкування діяльності в сфері рекреації, для забезпечення контролю за цією діяльністю доцільним вважається об’єднати усі зазначені види рекреаційної діяльності, випрацювати загальні умови її ліцензування та особливі умови для конкретних напрямів рекреаційної діяльності.

Література

1. Бобкова А.Г. Рекреационное право: уч. пособие. – Донецк: Донецкий Национальный университет, 2000. – С.7
2. Про туризм: Закон України від 15 вересня 1995 р.// Відомості Верховної Ради. – 1995. - №31
3. Организация туризма: учебное пособие/ под.ред. А.П.Дуровича. – Мн:Новое знание, 2005. – С.121